Читати книгу - "Quid est Veritas?"

У зеленій туніці він виглядає, мов жива збільшена карикатура ятлика.

Але ж його «Е-во-е!», справді, мов кинений згори смолоскип, запалює відразу захопленням цілий цирк, що враз починає страшенний зойк.

Це похвала юрби на адресу Евенція, бо його прехитрими приладами в одну мить перетворено арену на широкий ставок, повний розбурханих штучним буруном хвиль.

З брязкотом зброї та плюскотом весел на ці хвилі випливають справжні галери й готовляться до морського бою.

Це таки дійсна навмахія!

І не тільки Тиверіада, але й сама Цезарея, місто постійного осідку прокуратора й тетрарха, ще ніколи не бачила подібного видовиська.

Немов від ударів могутніх дельфінових хвостів, уже запінилися хвилі за кермами галер.

Звинними рибами, легесенько, без зусиль наганяють вони одна одну…

Збиваються в гурт знову і розпливаються. Немов у жартівливому танку на поверхні води.

Та вже сурма проспівала наказ. І у відповідь їй хмари стріл задзижчали в повітрі, ніби невидима рука велетня махнула над водою й закинула до неї блискучі сіті. І враз перший улов Смерті впав у ті сіті та збагрив їх кров’ю.

Кривавий пурпур відбився в очах бійців і заіскрився в очах глядачів.

Почався бій.

Піняться хвилі, плигаючи, мов білогриві Нептунові коні… Свистять стріли, плюскотять весла, шкребуть облавки галер залізні багри-гаки… Тіла перших ранених і мертвих важко падають у хвилі…

Усе покривається криком бійців та зойком і вереском глядачів.

Пурпурові й сині шовкові вітрила надимають свої могутні груди, набираючи в них штучного Евенцієвого вітру, що його наганяють укриті під велюмом міхи в міцних руках рабів — тих рабів, що гуртом мають лише Евенцієві відоме «х» «респіраційної сили…»

Тільки, здається, Евенцій щось перерахувався: міхи немов сказилися і штучний бурун перетворюється у справжню страшну хуртовину.

Свистом і виттям заглушує всі голоси бійців і глядачів. Ось падає скажено злісною хвилею і змітає, мов придорожній порох, і галас, і зойки, і захоплення…

Цирк замовкає.

Очі всіх присутніх розширені до останніх меж, а на розтулених устах однаковий знак запитання.

І хоча синій велюм без перерви зверху поливано водою, охолодженою снігом, а зсередини звогчувано ароматною дрібною росою, всі присутні чують, як згущене повітря чавить їх, немов брила нагрітого металу.

І таки дійсно, в цирку неначе нема повітря, а присутні, замість дихати, ковтають розпалену пару…

Зненацька прокотився підземний гуркіт, а весь цирк здригнувся й затремтів, немов по ньому пробігли жахливі корчі…

Кай відчув, як під його ногами задрижала долівка і стала навкоси.

Чи ж він справді умліває? Він, Кай Понтій, найвитриваліший із однолітків в палестрі! Той, кого не лише за кучеряву голову, але й за гармонійно розвинені могутні м’язи його палестинські товариші-римляни звуть «Мелеагром Риму»!

Та юнак не встиг відчути соромливості за свою слабість. Нагло прийшла свідомість і викликала хвилинне остовпіння.

Саме в цю мить синій велюм над ареною напнувся й голосно тріснув, неначе розбилася розпалена ваза небесної блакиті. Велетенська безсила тканина звисла над цирком, мов прапор переможеного.

Пожмакана й порозривана, вона тріпала краєм, ніби крило смертельно раненого велетенського птаха, а в розпалений прорив улетів стовп піску й куряви.

На глядачів посипалося дрібне каміння, і ніч без вечора вмить замінила паркий день. А в тій єгипетській пітьмі, або ж, як тут говорили, сухій імлі, що налетіла з пустині гураганом, із тисячі грудей однодушно вирвалися жахливі слова:

— Terrae motus[28]! Рятуйтесь!

Хвилі перетвореної на широченний басейн арени з могутньою силою вдарили на глядачів. Немов із величезної миски, що перелилася через край, штовхнуто воду сильним стусаном.

Арена перехилилася, як миска, і залила не тільки водою, але й безумною панікою вщерть, по вінця амфітеатр.

Ще раз у різних кінцях застогнало одурілим шалом те саме страховинне слово:

— Terrae motus! Землетрус! Рух стихії!

А вся людська маса схопилася на рівні ноги, обернулася спиною до арени й перекочувалася хвилями до виходів.

Топтала й душила передніх, але виходів не знаходила, бо вони були забиті.

І знову цирк застогнав, але зойки й вигуки втратили характер людських голосів…

Ще раз в отвір роззявленого велюму гнітючою спекою дихнув «полудневий біс» самум, що палить рослини й життям тварин гасить свою смертну спрагу…

Фіалковий вогненний меч розсік темряву й немов палаючою биндою оперезав мармур Тиберієвої статуї.

Кам’яний цезар хитнувся й легко, стрімголов кинувся у воду[29].

Довкруги Кая шалів хаос. Змішалися люди й речі. Люди немов утратили здібність керувати своїми рухами, а неживі речі набули її.

Важкі бронзові триноги, що на них по кутах прокураторової ложі палилися пахощі, раптом зірвалися з місця і в повітрі, на лету, кинулися в бій із мармуровою вазою, повною квітів.

Ваза розлетілася на дрібні скалочки від першого ж наскоку триногів.

Злива дрібних уламків черепків та