Читати книгу - "Клуб «100 ключів»"

— А машина поїхала далі? Ви певні, що там була машина?

Чоловік понуро зиркнув на одного, потім на другого, не припиняючи мішати ложкою каву.

— Цілком певна! Адже тут далі вулиця йде вгору. Щоб піднятися тут, треба піддати газу. Машина на повній швидкості поїхала далі, в напрямку до вулиці Норвен…

— Ви не чули криків?

— Ні. Якусь хвилину я сиділа в ліжку, бо дуже злякалася. Але в жінки, як вам відомо, цікавість завжди перемагає страх. Отож я встала, запалила світло, накинула на плечі халат і побігла в коридор.

— Двері на вулицю були зачинені?

— Авжеж. Я ще в кімнаті чула, як вони клацнули. Я притулилася до них вухом і не почула нічого, крім шуму дощу. Тоді я відчинила й перед самим порогом, щонайбільше метрів за два, побачила тіло.

— Обличчям у який бік — вгору чи вниз по вулиці?

— В бік Коленкур… Бідолаха тримався обіруч за живіт, крізь пальці текла кров. Очі були широко розплющені й дивилися на мене.

— Тоді ви нахилилися до нього і почули — чи вам здалося, що почули, — слово «привид»?

— Я майже певна, що це мені не здалося. Він прошепотів саме це слово. В багатьох квартирах вікна були відчинені. У нас на весь будинок один телефон — ось цей. Двоє пожильців ще торік подали заяви, та їм і досі кажуть почекати. Я зайшла до себе і знайшла номер телефону поліції. Звичайно, такі речі треба знати завжди, але в нас такий спокійний будинок, що про це якось не думаєш…

— У коридорі горіло світло?

— Ні, тільки в моїй кімнаті. Черговий поліцай почав перепитувати мене про все ще раз, бо думав, я жартую. Так минув якийсь час, поки…

Телефон висів на стіні. Коли стати біля нього, коридора справді не видно.

— Тут почали збігатися пожильці… Я вже вам це розповідала. Потім я повісила трубку і побігла на п'ятий поверх до Марінетти…

— Дякую вам. Ви дозволите скористатися з вашого телефону?

Він набрав номер Управління карного розшуку.

— Алло! Це ти, Люка?.. Ти вже, певно, бачив Лапуентову записку щодо Лоньйона… Ні, я вже не в лікарні… Поки що невідомо, чи він взагалі оклигає… Я на авеню Шюно… Під'їдь, будь ласка, до Біша… Так, саме ти… Тільки набери найофіційнішого вигляду, бо ті людці не дуже полюбляють сторонніх… Спробуй знайти асистента, який допомагав професорові Менго під час операції, бо до самого професора зараз не прорвешся… Я думаю, вони вже вийняли кулю, можливо, обидві… Еге ж… Поки надійде офіційний звіт, я хотів би зібрати якнайбільше подробиць… Кулі передаси до лабораторії…

Колись подібну роботу доручали відомому міському експертові Гастін-Ренеттові, але тепер Управління карного розшуку мало власного зброяра, що працював у одній з лабораторій під самим дахом Палацу правосуддя.

— Скоро побачимося… Щонайпізніше по обіди… — Комісар повісив трубку й глянув на Лапуента.

— Ти справді не хочеш снаги?

— Справді не хочу, патроне…

Нічний швейцар «Паласу» зиркнув на нього заздро і докірливо водночас.

— Ну, тоді їдь на авеню Матіньйон. Косметичних салонів не так уже й багато… Знайдеш той, де працює Марінетта Ож'є… Навряд чи вона сьогодні буде на роботі… Розпитай про неї… Якнайдетальніше…

— Ясно, патроне.

— А я піду нагору.

Зараз Мегре був трохи злий на себе, що не подумав про кулі, коли ще був у лікарні. Та ця справа не була схожа на жодну іншу. Він надто уболівав за Лоньйона, щоб ставитися до цього розслідування спокійно, як того потребував його фах.

Там він ще не встиг отямитися від несподіваної лихої звістки, та й почував себе дуже непевно серед суворих медиків, не кажучи вже про гнітюче враження від поглядів, якими його супроводжували прикуті до ліжок хворі.

В будинку на авеню Жюно ліфта не було. Голі дерев'яні сходи, відшліфовані тисячами ніг, були ретельно намащені, гладенькі бильця блищали. На кожному поверсі — дві квартири. Де-не-де сяяли мідяні таблички з прізвищами мешканців.

Двері однієї з квартир на п'ятому поверсі були тільки причинені. Комісар штовхнув їх і, перейшовши досить темний коридор, опинився у вітальні, де побачив інспектора Шінк'є. Той сидів у застеленому квітчастою тканиною кріслі й курив сигарету.

— Я чекаю на вас… Ви вже розмовляли?

— Так.

— Вона сказала про машину?.. Це мене найбільше вразило… Ось погляньте…

Він підвівся і витяг з кишені три блискучі гільзи, загорнуті в клапоть газетного паперу.

— Ми знайшли їх на вулиці… Певно, стріляли з машини, і стрільцеві довелося висунути руку з пістолетом назовні… Зауважте, комісаре, — сім і шістдесят три сотих міліметра…

Шінк'є був серйозний поліцай, він знав своє діло.

— Схоже на те, що стріляли з автоматичного пістолета типу «маузер»… Це досить важка зброя, і ні в сумочку, ні в кишеню її не покладеш… Ви мене зрозуміли, пане комісар?.. Тут відчувається рука професіонала, який до того ж був не сам — за кермом сидів його спільник… Я ще досі не чував, щоб ревнивий коханець запрошував приятелів, аби з їхньою допомогою ухекати щасливого суперника… Крім того, цілити в живіт…

Справді, це набагато певніше, аніж у груди. Коли людині прострелити кишки в кількох місцях, та ще й кулею великого калібру, шансів оклигати в неї значно менше, ніж після пострілу в груди.

— Ви тут усе оглянули?

— Я хотів би, щоб ви подивилися самі…

У цієї справи була ще одна особливість, що завдавала Мегре певної гризоти: розслідування почали окружні інспектори. Вони могли дозволити собі глум із