Читати книгу - "Фрагменти із сувою мойр. Частина 2. Театр прози"

— Я сказав — у буду! — крикнув високим голосом Пшоно.

Буд у дворі й справді було три (як видно, і в цьому Пшоно шанував Тройцю); собаки неохоче там поховалися.

— А тепер ідіть! — тоном полководця сказав Пшоно. — Да, мете! Може, останешся, Адамо?

— Іди к чорту! — огризнулася Адама. — За кого ти мене маєш?

— Я б грубку лучче натопив, — мрійно сказав Пшоно. — Погуляли б!

Єва важко ступав через двора, ніби це рухалася поставлена ставма колода, і, хоч сніг засипáав йому обличчя, і не думав похилятися; Адама ж чинила інакше: зігнулась у три погибелі й ступала капчиками у вибиті ступні Євиних валянців. Пшоно стовбичив перед дверима, і його голу голову обсипáло колючим снігом. І хоча була погасла та голова, але жару ще не втратила, бо сніг на ній миттю розтавав, перетворюючись у тремтливі крапельки, які, однак, на слизоті його лисини не мали сили втримуватися — їх немилосердно здував вітер, насипаючи натомість нового снігу. І тільки коли гості виступили з хвіртки, Пшоно зітхнув, щось буркнув, здається: «Ну й дурна!» — і сховавсь у сінях. І як тільки це вчинив, усі три пси рвонули одночасно з буд і з гавкотом помчали до хвіртки, звідки почали оббріхувати дивну парочку, яка химерно спускалася з гори, досить тут крутої: Єва — боком, убиваючи у сніг вістря калош, а Адама на капчиках з’їжджала й бухалася засунутими в рукави руками об Євиного кожуха й так зупинялася. І це подобало на якийсь незвичайний танок із хитромудрими па, а зверху над ними моталися, гуляли, перекидалися, крутилися, підскакували й кидалися вниз снігові пасма, ніби були живими істотами, півпрозорими, а тому й летючими, котрі також танцювали довкола цих двох солістів шалену метелицю чи болеро, — отакий рухливий і самозакоханий кордебалет. І не було в довкіллі ані душі, і біло, нерушно стелилося рівне, засипане снігом, подовжнє поле ріки, а посеред того поля рухалися дві темні, хоч уже також припудрені постаті: в Єви посивіла шапка, а в Адами — нічим не прикрите волосся. Вітер бив їм в обличчя, кидав пригорщами колючу, дрібну крупку, і вони знову на тому полі мимоволі ставали танцюристами, але дивними, бо кавалер, котрий і вів цього танка, танцював — його хитав чи вітер, чи хміль — спиною до дами, а дама намагалася потрапити капцями у сліди кавалера, але їй це не вдавалося, а може, так і було замислене якимсь невідомим, але напевне шаленим балетмейстером; більше того, дама від кавалера дедалі більше відставала, а він, захоплений власним танком, і не подумав до неї хоч раз обернутися.

— Єв, не спіши! — почувся комариний писк, а може, то пискнула змерзла пташка. — Не можу йти!

Єва спинився й трохи почекав, а коли зігнута, засипана снігом постать наблизилася, знову мовчки рушив, важкий, неповороткий, ніби роздутий — отакий собі кошлатий ведмідь, у якого замість очей поіржавілі бляшки, котрі не приймають, але й не висилають світла.

— Єво, мені важко йти! — верескнула Адама.

— Тоді повернись, — байдуже сказав Єва. — Він тебе прийме!

— Нє! — крикнула Адама. — Лучче замерзну!

— Як собі хочеш! — сказав так само байдуже Єва. — А щоб не замерзла, не відставай, а йди біжком.

— Але ж я п’яна! — розпачливо крикнула Адама.

— І я п’яний, — мирно сказав Єва. — А коли ми п’яні, то чорт нас не вхватить!

І знову почалася безсловесна вистава: Він і Вона на білому рівному полі зі своїми незрівнянними па, підбіжками, але підбігав не Єва, а таки Адама, шпагатами, і це теж робила тільки Адама, підскоками, викрутасами, хиляннями, притупами, обертасами. А довкола несамовитів шалений кордебалет, який, здається, цілком знавіснів. А згори на все це незрушно дивилося всевидяче око, оправлене в трикутника, дивилося пильно й печально, бачило ж поле і дві комашини на ньому, і їхній танець був для того ока зовсім не смішний, адже вміло бачити не тільки вшир, а вглиб, і хоч які нікчемні, смішні й упосліджені були ці двоє танцюристів, воно їх не зневажило, бо добре знало, що в кожному з них ще залишалася, як у всіх живих істотах, закладена колись Божа частка. Отож Око ту частку й намагалося видивитися, адже вона в них, як крижинка, майже розтопилася й майже зникла. Та не розтопилася і не зникла, хоч так багато обоє повтрачали в житті, навіть притаманні собі імена поперекручували. Таж-бо правду сказав Пшоно, котрий раз навіть ім’я Господнє згадав, що світ перевертається догори дриґом, бо Адам став бабою, а Єва — чоловіком без чоловічих здатностей. І хоча Єва не розшаркався галантно перед дамою своїми валянцями, і не скинув кожуха, і не запропонував Адамі, адже був уже Єва — не Адам, однак усе-таки зупинявся, коли надто відставала в цьому їхньому поході, й надчікував терпляче; Адама ж, хоч і була з упосліджених, у теплі хати Пшона таки не залишилася, може тому, що той Тройцю шанував через пульверизатора та псів; вона ж нагадувала в цьому світі нурця, котрий пірнув у воду, але опустилася до певної межі. Все це добре вкмітило всевидюще око — єдиний глядач, але не балетмейстер кавалерського танцю у сніговій пустелі річкового поля; балетмейстер залишався невидимий, а може, то він крутився в тих шалених вихорах — ось чому лилася з Ока така широка і така глибока печаль, адже істина безначальна: в печалі більше змислу, як у байдужості! А ще всевидяче око знало, що ті двоє на сніговому полі танцюють химерного танця разом недаремно, таж-бо були колись ясні душами й училися в одному класі, і, хоча те померло і зникло в синіх далях, саме тоді, колись невимірно давно, Єва, ще не бувши Євою, кидав на Адаму, яка ще не була Адамою, ховані й захоплені погляди. Здається, саме тоді й витворилася між ними нитка-павутина, однак доля судила, щоб вона не погрубшала, а потоншала. Однак всевидяче око добре бачило, що нитка не зникла, хай вона й тонка, як тільки може бути тонкою, але не