Читати книгу - "Нові пригоди самоходика, Збігнєв Ненацький"

— Так? Ви певні? — іронічно спитав він. — Чи заприсяглися б ви, поклавши руку на серце, що саме в Озерищі? А навіть коли так, то що з цього?

— Слід розпочати пошуки…

— Що? Кому ви це кажете, пане Томашу? Старому байдарникові, який побував майже на всіх мазурських озерах? Озерище — третє за величиною мазурське озеро. В ньому тридцять кілометрів завдовжки і багато великих заток, острівців та півострівців. Загляньте хоча б у путівник, — він дістав із шухляди червоно-білий «Путівник по Польщі», — і пересвідчитесь, що Озерище — це понад три тисячі гектарів водяного плеса. І ви хочете на такій площі знайти затонулу вантажівку? Легше знайти славнозвісну голку в стіжку сіна.

Я розклав на письмовому столі карту, витяг з пожовклої течки свої давні рапорти.

— Гадаю, що вантажівка затонула біля оцього півострова, принаймні в північній частині Озерища. Тільки тудою міг він утікати від радянських танків.

Директор знизав плечима й погодився:

— Ви викликаєте довіру, бо вже розгадали не одну загадку й не раз ставали в пригоді польським музеям. Але ця справа перевершує ваші можливості. І наші також. Хіба що ви зазначите місце з точністю до… трьохсот метрів. Ну, хай до півкілометра. Тоді ми зможемо на кошти міністерства організувати експедицію аквалангістів і розпочати пошуки.

Тепер і я безпорадно розвів руками.

— Я не вкажу місця навіть з точністю до п’яти кілометрів. Адже я не певний, що взагалі йдеться про Озерище. Отже, мені лишається одне: використати свою відпустку в липні на пошуки колекції. Поїду на Озерище, може, зустріну там чоловіка з рубцем на правій щоці. Той чоловік, напевне, вже матиме акваланг або спільника-аквалангіста і спробує добувати скарби з затонулої вантажівки. Цей чоловік вкаже мені місце, де затонули колекції. Я відразу ж сповіщу міліцію, і ми їх знайдемо. На підставі старих каталогів можна припускати, що в вантажівці затонула й колекція виробів з бурштину, яка належала музеєві в Е.

Директор Марчак аж засяяв.

— Ви так надумали? Це чудово. Я можу тільки побажати вам успіху.

А за два тижні я несподівано зустрів на вулиці капітана Юзв’яка. Він підійшов до мене, привітався і спитав:

— Чи правда, що ви цього року збираєтесь у відпустку на Озерище? Мені казав про це директор Марчак…

— Еге ж. Проведу відпустку над Озерищем, — усміхнувся я. — Адже ви, мабуть, здогадалися, чому саме туди я хочу вибратись?

— Це дуже велике озеро.

— Я маю намір провести відпустку на північному березі Озерища.

— Он як, — він на мить замовк, а потім, прощаючися зі мною, додав:

— Хай щастить. Але застерігаю, ви взялися за важку роботу.

На тому березі. Дівчина з косою. Ніхто нічого не знає про Капітана Немо. Дивний чоловік з важкий мішком. Що сказав мені Проповідник. Кумедник подарунок. Підозра. Кожен шукав самотності. Я відвідую Озерище. Що я відкрив на острівцях.

Я не люблю без потреби демонструвати незвичайні властивості мого самохода. Він може розвивати швидкість понад двісті кілометрів на годину, — до речі, мені вже траплялося їхати з такою великою швидкістю. Звичайно ж я подорожую не швидше за інших.

Я звик, що, побачивши мою машину, всі сміються, а потім, коли вона розвиває незвичайну швидкість, починають мене розпитувати і просять показати мотор і розповісти історію машини. І я повинен розповідати про мого дядька Громілла, шановного винахідника, який купив розбиту під Закопаним автомашину «Феррарі-410» і приладнав до неї кузов, що його сам придумав і зробив. Стільки разів переповідав я ту історію, що вважаю за краще їздити повільно і не викликати зливи запитань на свою голову.

А крім того, шукачеві пригод краще не виявляти усіх своїх можливостей відразу. Не з однієї небезпечної пригоди я вийшов цілим тільки завдяки тому, що моїм ворогам мій самохід здавався старою, смішною, чудернацькою машиною, швидкість якої не сягає понад шістдесят кілометрів на годину.

Пором на Озерищі лагодили надто довго, і я подумав, що марную тут забагато часу. Мій самохід чудово плавав по воді. Але я не хотів виїздити на Озерище на очах у ватаги Чорного Франека та інших туристів. Тому я завернув перед закусочною і, вдаючи, що хочу об’їхати озеро, поїхав по шосе в ліс. Потім збочив у першу просіку, що тяглася до озера, знайшов зручний спуск до води, ввімкнув гребний гвинт самохода, але тому, що Озерище тут дуже вузьке, за хвилину опинився на тому березі. Через десять хвилин я вже був на дорозі, яка вела до порома.

І тоді доля ніби помстилася мені за нетерплячість — величезний вухналь із кінської підкови встромився в шину самохода й пробив камеру.

Я зробив те, що роблять усі водії в таких випадках. Спинився, підняв домкратом автомобіль і зняв колесо з пробитою камерою.

У багажнику в мене було запасне колесо з надутою шиною. Але залишитися без запасу вже на самому початку розшуків Чоловіка з рубцем? Хтозна, в яких обставинах ще доведеться мені опинятись.

Отож, я зняв шину, витяг з неї вухналя і став заліплювати дірку в камері. Ця робота забрала в мене понад годину. За цей час, мабуть, полагодили пором, бо на дорозі знялася хмара куряви, і обіч мене промчали дві легкові автомашини: пана Анатоля і його приятеля. Я встиг побачити здивовані обличчя обох добродіїв, які натрапили на мене за три кілометри від порома, хоч я ним не переправлявся.

Згодом проїхала вантажівка з ватагою Чорного Франека. Підлітки, помітивши мене, теж украй здивувалися.

Побачивши їх, я злякався. Скидалося на те, що вони їдуть на північ Озерища, до села Сем’яни, куди їхав я.

Я саме скінчив надувати шину, коли під’їхала дівчина з гарною косою. Отже, Чорний Франек не зміг умовити її приєднатися до його ватаги.

Спинившись поряд