Читати книгу - "Нові пригоди самоходика, Збігнєв Ненацький"

— Як ви тут опинилися? — спитала вона. — Адже не перепливли поромом?

— Перелетів, — замахав я руками. — Моя машина літає в повітрі.

Дівчина похитала головою.

— Вона таки справді дуже дивна. Але швидше схожа на човен, аніж на літак. І куди ви прямуєте цією машиною? На риболовлю, на відпочинок?

Я не образився, що вона так мене розпитує. Але й докладно відповідати не збирався.

— А ви? — спитав. — На відпочинок? На дачу?

Вона знизала плечима.

— Їду додому. До батьків. Я місцева. Наша садиба неподалік звідси. А я цього року закінчила середню школу в Ілаві, а потім складала у Варшаві екзамени до вузу. Склала і тепер повертаюся до батьків на канікули.

— А куди ви вступали?

— Ой, ви страшенно цікаві. А на моє запитання так і не відповіли.

— Бо я трохи сердитий на вас. Ви дивно повелися з Чорним Франеком. Навіщо ви підсіли до них? Мені здавалося, що вас зовсім не цікавить їхнє товариство.

Вона весело засміялася.

— Вгадали. Не люблю таких. Та я не хотіла, щоб вони зчинили бешкет. Ви повелись як джентльмен. І я вам вдячна за це. Але я не могла зловживати вашим благородством. Я не принизила себе, що пересіла до них, а хотіла дізнатися, куди їде ця ватага.

— А той Капітан Немо? Ви чули про нього?

Дівчина знову заперечливо похитала головою.

— Не маю й гадки, хто це такий. Я живу в цих краях, але про Капітана Немо ніколи не чула. Крім того, що в книзі Жюля Верна, звичайно. Але навряд, щоб тут був такий живий Капітан Немо.

— А проте всі бачили глісер з такою назвою на борту.

— Гарний глісер, — мовила захоплено дівчина. — В нього спереду скло й маленька кабінка на випадок негоди. Мабуть, чудово їхати в ньому по озері.

— Глісер «Капітан Немо» існує, — зауважив я. — То, може, і якийсь Капітан Немо є над Озерищем?

— Напевно, приїхав відпочивати, — міркувала вона вголос. — А може, недавно тут оселився? Відтоді, як пішла вчитись до Ілави, я десять місяців на рік живу в інтернаті, вдома буваю тільки в неділю, на свята й на канікулах. Як приїду додому, запитаю у батьків про Каштана Немо. Може, вони щось про нього знають? Якщо й ви залишитесь біля Озерища, то, може, ми ще зустрінемося, і тоді я зможу більше розповісти вам про нього. У моїх батьків є човен, я часто плаваю ним по озері. І хоч Озерище величезне, на ньому можна зустрітися, еге ж? Тому я хочу знати, де ви зупинитеся.

Я безпорадно розвів руками.

— Не знаю. Може, поблизу Сем’ян. Може, в Озерній.

— Ви вже тут бували?

— Ні. Місцевість знаю тільки по карті і з опису в путівнику.

— Ви рибалка?

— Теж ні. Я люблю самотність і хочу тут знайти її.

— А я вам заважаю, — підхопила вона. Сказала: — До побачення, — скочила на велосипед і поїхала.

Через кілька десятків метрів звернула з дороги в ліс, на якусь стежину. Жила в цих краях, тому чудово орієнтувалася. Напевно, щосуботи й перед кожним святом проїздила тут, коли поверталася зі школи додому.

Я надув колесо. Сів у машину й поїхав лісовою дорогою. «Чи ще зустріну її колись?» — подумав я про симпатичну дівчину з білявою косою, яка на своєму велосипеді поверталася до батьківського дому, щоб з гордістю сповістити: «Я склала екзамени до інституту».

Було вже пополудні, але літнє сонце ще добряче припікало. Правда, сосновий ліс обабіч дороги давав трохи затінку, однак від нагрітої землі пашіло жаром. Пахло хвоєю і живицею, найкращим з моїх улюблених ароматів. Проте я знову хотів до озера, бо збирався скупатися. Крім того, трохи зголоднів; треба було приготувати обід.

На перехресті піщаних лісових доріг, під потрісканим стовбуром величезної берези сидів якийсь чоловік у великому солом’яному брилі. Обіч нього лежав великий брезентовий мішок. Побачивши мене, подорожній підняв угору руку.

У тому жесті було стільки розпачу й покірності, що я зупинив машину.

— Во-о-о-ди, — простогнав він.

У мене в термосі було трохи чаю. Чоловік жадібно ковтнув, глибоко відітхнув. А потім сказав:

— Спасибі вам. Це благородний вчинок — напоїти мандрівника. Я йду до озера зі своїм клумаком від залізничної станції. І не зустрів жодної автомашини, яка б їхала до озера. Всі прямували від порома.

Напевно, цей подорожній не мав ще й тридцяти років, але неголений, із закуреним, спітнілим обличчям він здавався значно старшим.

— Чомусь у таку гарну погоду люди тікають від озера, а ніхто не йде до води, джерела всякого життя. Адже на початку світу вся земна куля була вкрита водою і все життя почалося з води, шановний добродію.

Я ввічливо кивнув головою. «Може, якийсь мандрівний проповідник?» — подумалось.

— Ви теж тікаєте від води, а повинні їхати до порома. Тоді ви забрали б мене й мій клумак. Хочете спробувати, який він важкий?

Я не хотів пробувати, але він заходився гаряче вмовляти мене пересвідчитися, який величезний тягар він мусить нести.

Я пригадав казку про мандрівника, що зустрів чоловіка з важким мішком. Чоловік попросив мандрівника потримати мішок, а потім засміявся і сказав: «Тепер ти нестимеш цей мішок або віддаси його комусь. Мішок зачарований».

Мішок Проповідника (так я назвав подорожнього) не був зачарований. Але важив, мабуть, кілограмів із п’ятдесят.

— О господи! — зойкнув я, опускаючи його на траву. — Що там у вас?

— Мов слимак, ношу на спині свою хату і все, що мені потрібне. Надувний човен, газову плитку, акваланг, різні