Читати книгу - "Нові пригоди самоходика, Збігнєв Ненацький"

— Ви пірнаєте? — перебив я його трохи поквапливо. Не треба було мені виявляти такої цікавості. Але ж я приїхав на Озерище, сподіваючись знайти Чоловіка з рубцем, який плаває під водою. У цього, правда, не було рубця, але, може, він аквалангіст, якого найняв Чоловік із рубцем.

— Пірнаю. Хіба це погано? — Його трохи збентежило моє різке запитання.

Я вдав, що не почув відповіді, і сам мерщій засипав його запитаннями, щоб згладити попереднє враження.

— У вас є книжки? А які? Цікаві? Бо я дуже люблю читати цікаві книжки.

Він підняв угору вказівний палець і сказав поважно:

— Кажуть: хто любить книги, той не нудиться. Ви добре робите, захоплюючись цікавими книгами. Але мої не зацікавлять вас.

— Чому ви так думаєте? У мене широкі інтереси.

Мені здалося, що коли б я знав, які книжки він читає, то здогадався б і про його фах.

Помахом руки він пригасив мою цікавість.

— Дякую за чай. Ви врятували мені життя. Якби ви ще їхали до озера, а не від нього, я вважав би вас видатною людиною.

— Власне, я їду до озера. Тільки не до протоки, де плаває пором, а до найширшого плеса, в бік Сем’ян.

— Чудово! — вигукнув він. І так міцно вдарив мене по спині, що я мало не заточився. Цей Проповідник був здоровило.

— Мені однаково, куди їхати. Аби тільки до озера. На березі я зійду, надму човника й відразу ж зникну.

Ми рушили. Він інтригував мене, але я вже був обачний і не хотів настирливими запитаннями збудити його недовір’я. Один тільки раз я наважився виявити свою цікавість.

— І в мене є намір пожити в наметі над озером, — мовив я. — Може, зустрінемося де-небудь…

— Ви тут уперше? — відповів він запитанням.

— Еге ж. А ви?

— Теж уперше. Але вже дізнався про озеро з путівника. Може, поїду на Чаплинець або пошукаю собі якогось віддаленого острівця. Читав, що їх багато є біля Сем’ян.

Хоча стояла спека, в мене по спині пробіг мороз. Цей чоловік вибрав собі для відпочинку місця, де, як я передбачав, шастає Чоловік із рубцем. А що Проповідник, як він сам признався, мав акваланг, то в мене зростала підозра…

Нічого не помічаючи, він повів далі:

— Я шукаю місця, де люди рідко бувають, а птахи живуть вільно. На жаль, люди нищать природу, птахам уже нема де спокійно гніздитися, і вони вимирають. Так. Хіба птахи — не найпрекрасніші створіння на землі? Вони — символ краси й волі. Так. Байдарки з моторами, моторні човни, галасливі, наче ватаги чортів, усе це вдирається влітку на наші спокійні води й завдає непоправної шкоди. Протягом десяти років я їздив улітку на Снярдви, на Негоцін або на Нідське озеро. Спершу там було тихо, чудова незаймана природа. А тепер? До другої години ночі деркочуть моторки, що пливуть із озера до берега, а о третій ранку на лови вирушають рибалки. Жахливо. І як у таких умовах може жити великий баклан? На Озерищі хоч не так багато туристів, страхітливих листоїдів, які нищать природу. Тому я прибув сюди. А ви? Ви теж плаваєте по озері з деркотливим мотором?

— Ні, — відповів я гордо. — На моєму самоході чудовий глушник, і він плаває майже нечутно.

Та ось дорога раптом звернула, і перед нашими очима постала зеленава гладінь озера, що прозирала між стовбурами вільх.

— Я виходжу! — скрикнув Проповідник.

Берег тут був незручний, порослий очеретом. Та мій новий знайомий на це не зважав. Коли я спинив машину, він одразу ж витяг із неї свого величезного мішка і так заквапився до озера, що я подумав: «Навіть не попрощається зі мною».

Та раптом він наче згадав про мене.

— Стривайте хвилинку, — промовив до мене. Став навколішки перед своїм бездонним мішком, розв’язав мотузку і застромив руку всередину.

Довгенько порпався, аж нарешті видобув щось схоже на довгу сопілку чи дудку.

— Спраглого ви напоїли, знеможеного підвезли, — промовив він, наче виголошував якесь заклинання. — Якщо коли-небудь ви потрапите на озері в якусь халепу, будь ласка, подміть у цей ріг. Коли я буду поблизу, то прийду вам на допомогу.

Він тицьнув мені в руки свою дудку чи сопілку, лукаво підморгнув до мене правим оком, потім завдав собі на плече важкий мішок і легкою ходою, наче нічого не ніс, почав спускатися до озера.

Я поїхав далі, спантеличений, з повною головою тривожних думок.

Хто цей чоловік? Що він шукає біля Озерища? Чи тільки самотності й спокою? Навіщо він дав мені свою дудку? А може, це й є отой таємничий Капітан Немо?

Ліс скінчився, дорога вибігала в поле. Понад берегом озера прослалася зелена лука, а проїхавши кілометр, я побачив червоні цегляні стіни першої хати якогось села.

Не довго думаючи, я звернув. Пастушок біля невеличкої череди корів аж скрикнув з подиву, коли мій самохід попрямував просто до води. Стрибок — і я вже плив спокійним водяним плесом.

Це було, мабуть, найширше місце озера. Праворуч вимальовувались два острови з темними обрисами дерев. Той берег виднівся виразно, але був щонайменше за два кілометри. Трохи далі на північ водяне плесо ставало майже безмежне, а берег ледве мрів. Це, певно, було велетенське відгалуження Озерища з Чаплиним островом і затокою, над якою простягалося село Матити, а далі Добжики з каналом, що сполучав Озерище з озером Евінгі.

Якусь мить я вагався. Хотілося відразу поплисти в той бік. Однак чи не обачніше дати Чоловікові з рубцем — якщо він уже на Озерищі — оселитися і добре обжитися тут? Отже, я спрямував самохід не на північ, а на південь і поплив до Ілави. Бо ж знайомитися з Озерищем треба починати від Ілави, а не так, як пропонують усі путівники, — від його сполучення з Ельблонським каналом, тобто від Міломлина, де Ельблонський