Читати книгу - "Ге, людина з Моого, Ота Шафранек"

Ладіслав не втримався й зауважив, що це був цілком добрий злодій.

— Облиш, — смикнула плечем Гелена, — цілком добрий злодій. Ти знаєш, як воно матері, коли в неї вкрадуть дитину? Я не знаю, якби це в мене хто вкрав, я б його, певно, роздерла.

Маляр поважно глянув на неї й кивнув головою.

— Так, як Геленка, думала кожна мати. Того злодія теж трохи не розідрали.

— Хто його спіймав?

— Юрба розгніваних людей. Злодієм виявився десятилітній хлопчак. Перед ним ураз виросла стіна обурених батьків. Кожен будь-що хотів відучити його красти дітей.

Ладіслав уявив собі юрму розгніваних батьків і здригнувся.

— Чому він це робив, скажіть, на бога? Я б на його місці не крав, а коли б уже крав, то не дітей. Навіщо красти дітей?

— Бачиш, Ладіславе, йому подобалося бути старшим братом. У нього не було іншого приятеля, крім своєї маленької сестрички. Потому він зостався сам, і йому здалося, що то були найщасливіші хвилини його життя, коливін дбав про ту крихітку. І ще йому здалося, що він помре з туги. Він украв чуже дитя, побавив, погицав на руках, потримав у себе дві години, а тоді віддав назад. Хлопець був убгав собі в голову, що він — старший брат усіх дітей. І, по суті, це зосталося в нього й по сей день. Хоч він уже давно не краде дітей. Ми всі здогадалися, хто був той злодюжка. Нам кортіло запитати, чи зустрілися вони ще коли-небудь, він і сестра, але навіть Ладіслав проковтнув це запитання. Щоб не припиняти розмови, він наскіпався на Гелену: — Ну й злюка ж ти. Виходить, ти розідрала б пана маляра. Ти це сказала, сказала! –

І вдався до нас, аби ми потвердили, що вона справді так сказала.

— Але ж я не знала, навіщо йому ці діти. Маляр поклав долоню на її ясне волосся й погладив його.

— Йозіфку! — покликав хтось у передпокої спокійним і ніжним дівочим голосом.

— Перепрошую, — мовив маляр і хутенько вибіг з кімнати.

Не встигли ми й отямитись, як він уже вертався з дамою, котру ми одразу ж упізнали на портреті.

— Кароліна! — повідомив маляр. Геленка глипнула на мене: «А я що казала?»

Потому маляр відрекомендував нас одне одному. Він забув моє мооганське ймення, що я його назвав під деревом. Ладіслав підбіг до нього на допомогу:

— Добродій Ге Гуа. — В нього була чудова пам'ять.

Коли Кароліна трохи здивувалася, зачувши таке ймення, він пояснив їй, що я — людина з планети Моого.

Вона відразу ж перестала дивуватися й потисла мені руку.

Їй, певне, було вже за двадцять, але вона ще не перестала бути дитиною, найпаче коли чогось раділа. Нині вона не тямилася з радості, що до них завітали гості. Зібрала порожні тарілки й вибігла до кухні.

Ми тим часом сиділи за столиком, мовчали й усміхалися одне одному. Нараз Геленка засміялася вголос, за нею я, потому маляр, Ладіслав; ми реготали, мов божевільні, відкидалися назад, піднімали коліна, вищали й питцали, хоч ніхто не сказав ані словечка. Ми просто раділи, — певно, тільки тому, що в маляра є сестра Кароліна, а в Кароліни є брат Йозіфек. Вернувшись за хвилю до кімнати, Кароліна запитала нас, чого ми так регочемо. Ми не могли їй нічого відповісти, власне, ми вже не сміялися, а ревли. «Не знаємо, ми не знаємо!» — вигукнув маляр, і сміх напав нас ізнов. Тепер сміялася вже й Кароліна. Вона іржала, як лоша, й була така кумедна, коли сміялася, що ми вже сміялися з її сміху. Замість уст — роззявлений писок, ніс ізморщився, замість очей — дві шпаринки, сама вона зіщулилася під стіною, а потім сіла на підлогу. Ладіслав лежав горілиць і пацав ногами, Геленка стояла навколюшках і затулила обличчя руками, немовби плачучи, маляр повзав рачки, а що робив я, вже й не пам'ятаю. Думаю, що бігав з кімнати надвір і назад.

Коли сміх пройшов, ми почулися страшенно стомленими. Кароліна запропонувала вийти в садок на свіже повітря, — там, мовляв, ми трохи відійдемо.

Надворі то світило сонце, то насували хмари. Знову потепліло. Олива пахла срібно, а троянда — жовто. Маляр кинув нам на вогкий травник два надимальних матраци, на рожевому ліг я з Ладіславом, а на синьому сіли Кароліна з Геленкою; ми дещо їли, дещо пили, дещо розповідали, а потім маляр запитав нас, може, ми хочемо послухати магнітофон.

— Ні, ні, — відповів Ладіслав, — радше пограймося.

Геленка повернулася до Кароліни:

— Скажіть, ви іще не забули, як гуляли з братом у доброї родини?

Дівчина запропонувала, щоб ми всі тикали собі навзаєм і кликали одне одного на ймення. З цієї самої хвилини ми почали кликати одне одного «Йозіфку, Геленко, Кароліно й Ге».

Ладіслав бив себе в груди й гордо казав:

— Я з мооганином на ти. Я з мооганином на ти.

Геленка повторила запитання:

— Іще не забула, Кароліно?

— Я вже точно й не знаю, чи пам'ятаю це сама, а чи мені оповів Йозіфек. Мені закарбувалося в пам'яті, що ми з ним завше щось собі уявляли. Були ми також левом і приборкувачкою, замість воза в нас був будинок із садком, і ми ходили по небу. Діти завше уявляють собі щось незвичайне, коли те, що існує, нічого не варте.

— Ваша правда, — потвердив Ладіслав і, захоплено усміхаючись, тихенько проказав — Якби ви знали, що я собі зараз уявляю.

З цієї хвилини для нас усе перестало існувати, крім того, щоб довідатись, що ж уявляє собі Ладіслав.