Читати книгу - "Ге, людина з Моого, Ота Шафранек"

Кароліна погодилася з ним і попросила нас, щоб ми його ні до чого не силували.

— Е ні, — мовила Геленка, — ми пообіцяли собі, що будемо відверті. Як відверті, то відверті, які тут можуть бути таємниці. Я ж теж уже вибовкала, що здумую собі.

— А ви не будете з мене сміятись? — запитав Ладіслав. — Глядіть же.

Він метнувся до будинку й привів за хвилю маляра. Поклавши виявити свою таїну, він хотів мати якнайбільше слухачів. Показав маляреві на своє місце на матраці й почав. Оповідаючи, він бігав поміж нас, ходив, зупинявся, присідав навпочіпки, схоплювався, брався за голову й хитався.

— Я — найрозумніша людина в світі й маю неймовірну силу. Найбільшу силу в світі. І все знаю.

Приїжджаю до першого-ліпшого міста, скажімо, до Каїра в Єгипті, і там мені дають математичну задачу, надзвичай складну, вже п'ять тисячоліть ніхто не годен вгризти її. Я хвилю дивлюся на неї, потім кажу: «Олівець, папір. Ось вам розв'язання».

У кожній країні я живу в президента або в короля. Куди б я не пішов, скрізь повно люду, практично немає нікого, хто не хотів би принаймні здалеку побачити мене: люди вилазять на дерева, на дахи, на ліхтарі, щоб уздріти мене. Небачена слава. Я — жаданий гість найславетніших художників, королі запрошують до себе на обід, бо я для них — єдина розвага.

Я безнастанно мандрую, а як трапиться, що наш літак налучиться на грозу і пілот не знає, що робити, я кажу, аби він на хвилю сповірив мені кермо — воно потребує міцної, впевненої руки, це таки так.

Приїжджаю до міста, там іде шаховий турнір на звання чемпіона світу. Перемагає Петросян. Я заходжу туди, чому б ні. «Зіграємо, товаришу Петросян?» — «Будь ласка». Роблю хід. І вже бачу, що знов будуть овації. Третій хід, четвертий, п'ятий. «Якщо не помиляюсь, товаришу Петросян, вам мат». Москва шаленіє. Ха-ха.

Абіссінський король потребує розумної поради. Річ цілком нормальна. Щохвилі хтось мене просить: «Допоможи, Ладіславе».

Вночі йду купатися, як там називається та їхня річка? Зараз ізгадаю. Іду купатися. «На. бога, не йдіть туди, в річці лютує крокодил-людожер». — «Що тут дивного, ясний королю? Я, звісно, волів би мати діло з гумовим крокодилом, але з цим, може, виграємо теж».

За нами плавом пливуть двірські, король у плавках, слуги. Темно, світить місяць, річка, на воді від берега до берега крокодил, хвостом до нас. Чекає, що я робитиму. Як ви гадаєте, що я робитиму?

— Прив'яжеш крокодила за хвіст до берега й підеш купатися трохи вище або нижче, — сказав маляр.

— Ні, я вчиню інакше, Йозіфку, — сказав Ладіслав. — Я виходжу на хвіст і хвилю йду по ньому, як по мосту. Двір трохи не божеволіє, король кричить і лякає крокодила. Крокодил починає шамотатися, сюди-туди, я щосили намагаюсь утримати рівновагу. Крокодил занурюється під воду, я, звісно, теж, ми довго там вовтузимося. Що, по-вашому, я з ним учинив?

Ми не маємо ніякісінького уявлення, що в такій ситуації може вчинити людина, навіть коли вона й найрозумніша в світі, Ладіслав пояснює нам:

— Я затикаю йому під водою ніздрі і таким робом топлю його. Це мій нормальний спосіб обходження з крокодилами. Треба мати сатанинську силу й весь час пильнувати, щоб крокодил не скинув вас.

Ми йому несказанно вдячні за цю пораду.

— А як, по-вашому, я даю собі ради з тигром? Найпоширеніший спосіб ловів — верхи на слоні, тим часом як я волію полювати пішки, в очереті.

Ви, либонь, читали, що то за радість — полювати на тигра в очереті. Тигрячою стежкою йдуть тільки у колосок. Останніми ступають носії. Коли трохи перегодя ловці роблять між собою переліку, то, як правило, завше бракує двох останніх носіїв. Тигр нишком підкрався до них іззаду й нечутно, одним ударом лапи або тільки клац зубами…

Кароліна просить, щоб він далі не оповідав про ці жахи, а ліпше провадив про свою хоробрість.

— Так ось, — мовить Ладіслав, — коли я йду на тигрів, то не ставлю з самого заду носіїв, а стаю туди сам. Отже, я роблю навпаки, ніж ваша мама в цирку. Йду останній і тримаю перед собою люстерко. Все, що діється позаду, мені добре видно. Зненацька з очерету вигулькує тигр. Як ви гадаєте, що я зроблю? Перше, що я зроблю, це нахилю люстерко й пущу тигрові у вічі зайчика. Поки він отямиться, я раз-два повернуся кругом, націлюся, бабах! А он іще один. Бабах!

Хвилю ми всі регочемо й робимо «бабах! бабах!», перебивши в такий спосіб багацько тигрів.

— Це люстерко на лови тигрів тобі не завадило б запатентувати.

— Таких патентів, Йозіфку, в мене вже є хтозна-скільки. Я винайшов літак, що не падає, корабель, що не тоне, центральне опалення для вулиць. Що іще? Іще невразливість. Я не кажу вже про дрібніші винаходи: машина, що шиє вітер, музикальний вертоліт, відчіпний балкончик з літальним апаратом.

Винагороди, премії й гонорари я більше не беру. Бо куди б я їх дівав, правда ж? Гроші мені взагалі ні до чого.

— А це чому? — дивується Геленка.

— Певно, тому, що я скрізь маю все задарма.

— Та невже?

— Геленко, — кажу я, — якщо ти, приміром, будеш продавати в аптекарській крамниці й до тебе зайде найславетніша людина нашого століття по зубну пасту, хіба ти не посоромишся правити гроші? Він запитається, скільки коштує паста. Ти скажеш: «Славний Ладіславе, прошу вас, не говоріть про гроші. Візьміть іще мочалку, порошок для ванни, пахуче мило і,