Читати книгу - "Мільйонери з порожніми кишенями, Поль Берна"

Він суворо глянув на приятелів і простяг одкриту долоню:

— Вивертайте кишені!

Наказ був виконаний незагайно — вони здавна мали за звичай складати всі свої кошти докупи. Шарлюн вийняв сто франків, Сандрін та Смішко — теж по сто, Міке — п'ятдесят, Тітен-солодкі-очка, син бакалійника, найзаможніший поміж усіх, витяг чотири монети по п'ятдесят франків. Фріске дав сто су, Рудик — стільки ж.

— В мене є п'ятдесят франків, — несміло сказала Норін, — але я мушу купити хліба, як вертатиму додому.

Гроші їй зоставлено. У Розет не було нічого, у Янгола — й поготів. Ощадливий Зозулик, котрого дехто називав скнарою, спробував був ухилитися:

— В мене є сто франків, — мовив він, — але мені їх треба…

— Давай їх сюди! — невблаганно урвав Шарлюн.

Всі мовчки дивились, як він лічить гроші. Ніхто, навіть Міке, і на догад не мали, до чого воно йдеться.

— П'ятсот шістдесят франків! — проказав зрештою Шарлюн засмучено. — Отож ми всі гуртом коштуємо лише п'ятсот шістдесят франків. Цих грошей ледве стало б на кіло яловичини! Яка мізерія!

— Та й то не найкращої! — захихотів завше легковажний Фріске.

Син аптекаря Жімона, Фріске вважався найздібнішим серед усіх місцевих учнів, але в школі посідав лише друге місце, бо перше ще рік тому виборов Філіп Віаль, хлопець з незрадною пам'яттю й надзвичайними здібностями, які вражали навіть мадмуазель Блан.

Шарлюн глянув на жартуна зизим оком:

— Чи ти ба, як йому смішно! Він скорий визбирати двісті п'ятірок за тиждень, а як ідеться про добродійну справу, то королівським жестом простягає нещасні сто су! Ні, далі так діло не піде…

— Навіщо ми складаємо гроші? — спитав Зозулик.

Ніби й не чуючи його, Шарлюн повів далі, вже спокійніше:

— Певна річ, на світі є сила-силенна способів заробити великі гроші—звісно, коли за це діло гарненько взятися! Коли ж ми вважатимемо це за гру, то нічого в нас не вийде — шкода й праці! В кожному разі впорати це діло було б куди цікавіше, аніж без кінця гонити бідолаху-віслюка, котрий ніколи не дасться спійматися.

— Але навіщо нам стільки грошей? — з цікавістю спитав Янгол.

Це саме питання було на вустах у всіх. Жоден із дітей ніколи не був ласий до грошей — багатші й бідніші, вони просто не надавали їм ніякого значення. Але Шарлюн завагався: йому не хотілося відкривати зразу всі карти.

— Ми не маємо права втручатись до справ дорослих, — озвався він перегодом. — Але чому б не помогти тому, хто потребує допомоги — звісно, хто на неї заслуговує. От якби Шпиндель, бува, здурів і кинувся б на котрогось із наших малих — Норін або Янгола… Як би ми повелися?

— Кинулись би на нього з ломаками! — гукнув Фріске.

— Ми маємо вчинити щось подібне, тільки на інший штиб. Мосьє Аморетті не відчепиться од могікан. Він, ясна річ, багато за пас дужчий, але, може б, нам і вдалося утерти йому носа…

— Як-то? — загукала ватага.

— Здобувши грошей для тих, хто їх не має — он як!

— А скільки ж треба тих грошей? — спитала Міке.

Шарлюн замислено надув щоки:

— Грошей треба чимало. Завтра я підрахую й скажу вам точно…

— Бридня! — стенув плечима Фріске. — Коли б ми навіть обійшли догори ногами цілу округу — здобули б хіба три дулі.

— Ми вже маємо п'ятсот шістдесят франків, — заперечив Смішко. — А це ж тільки початок!

— То гра вже почалася? — спитався Янгол: поки що його вабив не сам величний задум, а ті розваги, що їх він передвіщав.

— Так, почалася! — ствердив Шарлюн.

Потому обернувсь до Зозулика:

— Ти будеш нашим скарбником. Дідусь твій — нотар, є з ким порадитись. Ось п'ятсот шістдесят франків. Занотуй їх, поклади в гаман і гарненько сховай. Через тиждень нам знадобиться броньований сейф — або ж ми нічогісінько не варті!

З усіх найдужче запалилися Міке, Норін, Янгол, Смішко та Сандрін. Фріске й Зозулик поставились до замислу з певним скептицизмом. Рудик і Тітен-солодкі-очка трималися, своїм звичаєм, поміркованої середини. Щиро кажучи, жоден з цих шибайголів — і Шарлюн найперш — не взяли замислу на поважне. Але він уже вроївся в найшаленіші голови. Поштовх дано — цього було досить. І слід клепати, поки тепле, бо, диви, днів за два охолоне запал, — як не раз траплялося цим нестримним вигадькам.

Раптом діти вгледіли на головній вулиці двох поліцейських — Кюка та Гарідана. Вони з гідністю возсідали на древніх велосипедах з високими кермами. Одинадцять голів ураз сховалися в кущах. Поліцейські перетнули круглу галявину й покотили піскуватою дорогою до могіканських хатин. Ледве вони зникли, одинадцять голів вигулькнули знов.

Шарлюн повернувся до гурту й пильно глянув кожному в очі. Коли дійшов до малих — насупився:

— Тримайте язика на припоні! — мовив він стиха. — Як Аморетті щось винюшить — гамкне нас усіх і не вдавиться! Стережіться шпигунів — їх усюди повно, навіть у школі!

— Ти маєш на гадці Філіпа Віаля? — підморгнув Смішко.

— Авжеж, передовсім Філіпа! Він — не нашого поля ягода. Батько його зав'яз по самісінькі вуха в цій справі з курортом, яка збаламутила цілу округу… Тож майтеся на бачності!

По цьому ватага знялася й попрямувала до гавані, а мадмуазель Блан засмучено дивилася їй услід. Вона, дарма що ані слова не чула з тієї розмови — праве все вгадала н ладна була заприсягтися: в житті ватаги настають великі зміни. Шпинделя заступив інший ворог, двоногий, але куди грізніший. Діти є діти — їх завше вабить небезпека… А проте її брала досада на Шарлюна та його приятелів за те, що вони нікого не допускали до свого кола. Два місяці тому вони вигнали з свого гурту страхополоха Дуду —