Читати книгу - "Анти, Андрій Хімко"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Й дими — стовпами із багать!
— Рід Чуга тут! Гаси вітрила! —
Маж крикнув. — Гребниці[123] суши! —
— Чали-и-и, — луна йому вторила. —
В’яжи приколи до обшив[124]!.. —
В знак місця хтось вже ставив віху,
А хтось — на снідь підвів коня…
Вже йшли при віті митні[125] з міхом,
Та враз всіх ладанка спиня:
Підніс Бож ладанку в правиці!
Бовван Русалі на човні
Кладе побожний ляк на лиця…
Страшний, святий богині гнів!
Тим часом Бож з човна по сходні
Знаки оті неквапно зніс,
Оглянув товпище. Сьогодні
Він мов на голову підріс.
— Чугайські славні порусляни[126]! —
Підняв угору знак в руці, —
Нехай на вас Русаля гляне,
Помножить статки в гостьбі цій!
Веліла нам Амаза-мати
Скрізь на розпуттях ріг-доріг
Наузи-ладанки роздати
І знак лишити, щоб стеріг
Від зла він торжища повсюди,
Дороди, влови і приплід,
Щоб жлі й недуг не знали люди
Із року в рік, із роду в рід!..
І вивів Чугового внука,
Вже старця, з гурту внук-юнак,
І немічні старечі руки
Землі п’ядь кинули під знак,
І славу схвальним дужим криком
Столикий натовп проволав…
Челядник, смерд чи гість-владика
Ніс горсть землі до міт-кола!
І хутко в насипі-завалі
Його ледь видно вже було…
А Маж, як дарниць надавали,
Зарізав півня й заколов
На честь Русалі диво-тура.
А Бож братався: — Гей, брати,
Хай вічно будуть роги й шкури
Навершям в цей обряд святий!.. —
Лились меди в роги і чари,
Міхи, полотна, шкури, віск
Мінялись на “рибки” й динари[127].
Гостям — від криці й зброї зиск,
Кощеї[128] в попиті ще й чаги!
Гра в кості, герці на мечах…
Ті поєдинки — до виснаги,
Влучання в ціль — до кіл в очах!
Булгар, гепід, і дак[129], і гота
В Поруслі нині, як свої!
— А та, нещасна? Ставре, хто то?
У струпах вся і мух рої
Її обсіли… О ганеба!
То регіт в неї, зойк чи сміх? —
— Взяв Морок дух її до себе,
А тіло жить лишив. За гріх! —
І слово “гріх”, і струпів луда,
Шаленство чаги й сум’яття
Влилися жалем Божу в груди
І розбудили співчуття…
— Преславний, гей, отроче з Анти! —
Торкнув п’ястук чийсь Божа в бік.
— Хіба попав нахідцю в бран ти,
Чи Морок рід твій взяв навік,
Що так сумуєш ти? Я Калло, —
Всміхнувсь до Ставра той, — здавна…
Та що тебе в мені злякало?
Мене тут гостем всякий зна.
Чував, пороги й кличку літом —
Хай береже тебе Чура! —
Без вад проплив ти чудо-плітом,
Без гребниць навіть і шнура! —
І стрівши Божів погляд впертий,
В мовчанні Ставра вчувши лють,
Він запитав: — Куди ж тепер ти,
Наверх чи вниз гребтимеш путь? —
І не діждавши, що той скаже,
Він гордо руки впер в боки:
— У поруслян лиш нас із Мажем
Зовуть владиками ріки.
Я обміняв кащеїв низку
На гостьбі тут за тузінь чаг,
Але за Гроллу-недогризку
Ніхто й ногати не простяг!
Коли ти маєш кизикина[130],
То спробуй щастя і візьми, —
Вмовляв він Божа, бо покину!
Все ж гістьбище звела слізьми…—
Як всі зійшли на берег знову,
Шепнув щось Калло Гроллі вмить,
Але по-готському, — їх мову
Не міг Бож, певне, розуміть…
Розшива[131] Калло вдаль вже плине…
Та що це? Ріг зове-гука!
І Бож спішить в кінець долини.
Ось вже і хвиля гомінка
Його човна гойда й полоще,
Аж виляск чується дзвінкий.
Але у Мажа не було ще
Лице острашливим таким!
А Бож іде до нього прямо,
І враз — удар! Як зблиск в сто свіч,
Його спиня і клонить в яму,
Заледве встояв. Луда з віч
Спливла поволі, як паплома[132],
І пам’ять Мажів крик верта:
— Ти де ж блукаєш, безсоромо!
Із Калло кров ріднити став?!
Та знаєш ти, що з родом Лятви[133]
Братання — смерті знак в світах?
Для Калло всяка людська клятва,
Як та забава, — не свята!..
Ні остраху, ні зла при тому
Чомусь у Божа не було,
Він відчував лише утому
І, наче гніт, тяжке чоло.
— Простіть, — він видихнув, — провину!
Але клянусь, — щоб я не скнів,
Коли брешу, нехай загину:
Мій поргіх менший, ніж ваш гнів! —
І так, мов Маж був щойно в грі з ним
Та вдіяв промахи якісь,
У нього кинув зором грізним
І геть пішов попід укіс…
* * *
Повільні дні в путі і довгі!
Їх тільки вітер впереджа…
Давно плавці минули човгів[134],
Тягулів мол, причал дужан;
Спинились трохи в Гагаузах,
В Ясполі[135], в Сармі побули;
На пасовиськах мокрогрузих
Номадів[136] бачили коли;
За ними — саків, греблю Луди,
Піщані кручі горнарів[137].
І скрізь братались в свято й будень,
Де Бож Русалі знак дарив…
* * *
Ось випливли на обшир моря!
А ще за день, урешті-решт,
Ряд Мажа, не зазнавши горя,
Доплив старих молів Олешт.
Дромони[138] з крилами й триреми,
Розшиви в барвах, розписні
Дуби — в рядах і геть окремо,
І шовк вітрил… Гучні пісні
Лунають в заводі, як в свято.
Вся митниця від барв цвіте…
Незвичним оком не обняти,
Не охопить умом все те.
А Маж, показуючи в гущу,
То те, то інше виділя;
— Того роди в лісах живуть ще,
А в того скарб — гурти й земля.
Он бачиш двох, котрі в завоях?
Їх барми[139] — влади знак з дідів… —
Маж змовк, бо з товпиці живої
Архонти йшли вже до рядів.
З синами й Божем на підході
Дари Маж виніс їм навстріч.
І хоч було збагнути годі
Оту вітальну їхню річ,
Та Маж і решта зрозуміли,
Що треба мито дать сповна:
Медів, міхів, полотен білих,
По жбану яшного вина.
Отож, розкривши сакви дарчі,
Вони архонтам без вагань
Наклали вщерть на срібні тарчі
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Анти, Андрій Хімко», після закриття браузера.