Читати книгу - "Незбагненне серце, том 2, Ірина Вільде"

Це ті грубші приклади. А скільки їх дрібних, незначних, але докучливих домашнім, як мухи восени.

Скільки-то галасу й мірень у мамці буває з того приводу, що кравчиня не на властивому місці зробила складнику на сукні?

Або скільки-то буває крику й «важкого настрою» в домі з того приводу, що маляр замість на три кольори помалював стіни в десень на два кольори. Правда, мешкання не малюється щомісяця, але невже ж це таке важне?

Але чи треба всі приклади аж вичисляти? Кожна з нас, любі читачки, має їх по вуха. Ні, вище вух.

Я тільки раджу: трохи більше байдужості до дрібничок. Не вирощуймо їх у своїй уяві до велетнів, до таких важних справ, що ради них можна навіть супокоєм і гарним настроєм свого дому жертвувати...

Життя таке коротке, й наші найдорожчі не житимуть завжди з нами й при нас. Тож уважаймо, щоб світлих споминів не притемнювала свідомість, що ми такими дрібницями, незначними, маловартними дрібницями затроювали собі й їм життя тоді, коли воно могло бути таке гарне!

СІЛА МУХА НА НІС...

Найкраще було б, щоб ті мухи загалом не сідали, бо й пощо це?

Коли ж непорозуміння між жінкою і чоловіком має глибше коріння, коли йде про недобір характерів, про різниці в світогляді, в політичних переконаннях, то його отакою мухою – яка звичайно виявляє себе в тому, що «він» чи «вона» захопились губу й цілими днями не відзивається – не проженеш ані не вигладиш.

Поважніші непорозуміння вимагають поважного розглядання справи, й, ще раз кажу, їх не можна «надужиттям» розв’язати.

Іде тут про ті нібито непорозуміння, що, по суті речі, фунта клоччя не варті, а які не раз, власне через оту муху, що любить сісти на сам чубок носа, потраплять на кілька годин, а то й днів, відібрати охоту до життя.

Наприклад, чоловік має звичку (до речі, не зовсім пристойну) при обіді читати газету. Жінка, свідома непристойності цієї звички, дивиться на це читання досить неласкавим оком. Чоловік вичуває це, але не може перемогти себе не докінчити цікавої статті в газеті.

– Ромчику, зупа зовсім вистигне... – починає дуже обережно жінка. Ніби її не сердить те, що він читає, лише журить, що він їстиме холодну зупу.

– Нічого... хай холоне... Я й так гаряче не можу їсти.

Не догадується чоловік. Мляскає кілька разів ложкою по поверхні зупи й знову читає.

– Я тебе просила не раз уже, Романе, щоб ти не читав при столі... Гарний приклад даєш дитині! – каже жінка вже без «Ромчику», досить наказовим тоном, щоб відложити газету. Чоловік і сам розуміє, що не слід перетягати, але...

– Я зараз, Марусечко, зараз... Ще оцей розділ перечитаю...

Зміна тарілок собі й дитині після того, як успіли вже й «друге» з’їсти, наступає з таким канонадним грюкотом, що чоловік у ту мить відкладає газету.

Свідомий того, що він трохи «прошкробався», хоче тепер все направити; живенько хапається за ложку й уже по кількох ковтках усміхається до жінки:

– Ну, Марусенько, зупа «перша кляса». Властиво, що ти дала до неї... дійсно, це цікаво?

Питався так, ніби це справді цікаве для нього.

Мовчанка.

Чоловік переживає кілька хвилин, щоб хмари розійшлися, потім знову пробує заговорити:

– Щось твоє волосся має сьогодні особливий полиск. Ти, може, мила голову?

Мовчанка.

Чоловік не заходить вже «з приємного» боку, але починає наступ від офіційних справ:

– Чи бляхар приходив сьогодні направити рури?

Мовчанка.

Тепер чоловік з грюкотом відсуває тарілку від себе так, що аж вилки падають (масним кінцем) на долівку, на хідник.

Мовчанка.

– Ти чуєш, що я тебе питаюся, чи ні? – вже кричить чоловік. Тоді замість мовчанки жінка чванькувато забирається від стола й «з носом догори» виходить з кімнати.

Чоловік, розлючений, покидає лакоминку на жир мухам і осам, хапається за капелюх і передчасно йде до бюра, щоб... безцільно блукати вулицями, заки виб’є його бюрова година. Жінка з перев’язаною головою кладеться на отоману «любо» відпочивати по обіді.

За вечерею вже обидвоє не відзиваються, хоч він уже й не читає газети. Кожне з них поза тарілкою світа не бачить. Тільки дитини не береться їда. Воно водить сумненькими оченятами від батька до мами й питається ними: «Що сталося з вами? Властиво, що вам?»

Остаточно, колись це «надуття» мусить скінчитись, – тож чи не краще, не розумніше було загалом не починати його?!

1935

ЛІТЕРАТУРА І МИСТЕЦТВО

___________________________________

МОЄ ЗНАЙОМСТВО З «ЖІНОЧОЮ ДОЛЕЮ»

Так, тому десять літ. Тоді ще носилося гімназійну шапку на голові й багато фантастичних мрій у голові. Та незалежно від своїх вісімнадцяти років, від тихмрій, що гуділи в голові, як рій чмеликів, усе, що спробувала написати та вісімнадцятилітня рука, було сумне-пресумне.

Навіть псевдонім був якийсь з-поза того світу: «Нірвана». Не пригадую собі вже добре змісту мого першого «твору», що його вислала до першої редакції – «Жіночої долі». Маячаться тільки якісь слова про «душу» й «безнадійний сум».

Великої надії на те, що надрукують, не було. А все ж таки: направду (щойно тоді) сумно було, як не надрукували ані в першому, ані в другому... ані в третьому числі.

На третьому тижні прийшов лист від редакції. Любі читачки, всі ті, що ніколи не пробували посилати своїх перших спроб до редакції! Ви ніколи не знатимете, не зможете навіть уявити собі безміру тієї радості, якоїсь напівпритомної, божевільної радості, що охоплює вісімнадцятилітніх «письменників» на вид листа від редактора.

Сьогодні думаю, скільки б було менше змарнованих літературних сил, якби всі наші редактори й загалом ті, що мають у цій справі якийсь голос, не лінувалися відписати на листи початківців.

Той лист ще сьогодні в мене, й хто знає, чи не він рішив про те, що все, що я пізніше написала, було погідне. Бодай таким хотіла я його бачити.

Від того моменту прогуділо повних дев’ять літ. Я вспіла вже гімназійну шапку проміняти на студентську, а ту на – «приватну».

І сталося так на тому дев’ятому році, що одного осіннього пополудня висіла я на двірці в Коломиї як майбутня співробітниця «Жіночої долі».

З натури неуважна, розсіяна, я ніколи не прикладаю занадто уваги до всього зовнішнього, а