Читати книгу - "На шляху до твого серця, Вікторія Хартманн (viktoria hartmann)"

— Та ким він себе вважає? У нього навіть елементарної поваги до своїх працівників немає.

— Добре. Проїхали. Повертаємося до роботи.

Крістоф розчаровано сідає на стілець і дивиться на мене. Лише тепер, я помічаю, що він так і не взяв кави.

— Ти ж наче хотів кави?

— На твоє щастя, я ще був поруч, коли ви почали сваритись. Тебе дійсно зараз цікавить кава? Я б на твоєму місці думав про роботу.

— Так. Ти, мабуть, правий.

Ближче до обіду Крістоф сказав, що я можу піти на кухню і пообідати. В цей час якраз годують персонал. Звичайно, мені було страшно самій йти, але він не може залишити ресепшн без нагляду. Піднявшись на другий поверх сходами, я пішла на кухню. Тут вже почав сходитись персонал готелю і брати собі їжу. Вибір не був дуже великим, зате були хороші порції. Хоч власник і грубіян, але на своєму готелі і працівниках не заощаджує.

— Ти новенька?

Піднімаю погляд на дівчину, яка звернулась до мене. В неї фарбоване пряме волосся в карамельний колір, світло-зелені очі та чарівна посмішка. Не знаю чому вона звернулась до мене, але відчуваю, що з нею буде цікаво.

— Так. Мене звуть Амелія.

— Мія, — відповідає вона і протягнула руку. — Ходімо, я тобі тут все покажу.

— Зачекай, я не впевнена...

Але Мія мене не слухала. Вона схопила мене за руку і потягнула до кухаря, який роздавав працівникам обіди.

— Нам дві порції, Нік.

— Зрозумів.

Хлопець всміхнувся і хутко поклав їжу на тарілку, після чого віддав нам. Їх взяла Мія і понесла кудись, в той час як я взяла дві склянки апельсинового соку і старалась наздогнати її. Вона була досить швидка, не дивлячись на її високий ріст. Мені було важко встигнути за нею. Вдалось це тільки тоді, коли вона вже сідала в якомусь кутку.

— Сідай, — каже мені дівчина і бере виделку.

І коли вона тільки встигла взяти прибори? Я дивуюсь з цієї дівчини.

Сідаю навпроти неї і теж беру виделку, починаючи їсти. На обід тут було картопляне пюре з овочевим салатом і відбивні з курячого м'яса.

— Ти мені вибач, якщо я така нав'язлива і прудка, — додає дівчина, з напів набитим ротом. — Я просто дуже люблю розмовляти з людьми. Я знаю всіх і кожного в цьому готелі.

— Навіть Філца?

— Навіть його, — відповідає вона якось нахмурено. — Я працюю тут ще з того часу, як відкрився цей готель.

— І що ти можеш про нього розповісти?

— Він дивний. Іноді його рішення зовсім нелогічні, легковажні і дурні, проте свою роботу він виконує дуже добре. Але він хороший. Якщо виникають якісь проблеми у персоналу, він допомогає. Одного разу він без жодного запитання виписав мені премію 1000 євро, тому що мені потрібні були гроші на ліки для сина. Даніель випадково почув мою розмову з лікарем і підійшов до мене, просячи номер карти.

— Справді?

— Так! Я тоді дуже сильно здивувалася і хотіла відмовитись, але він не дозволив. Сказав, що нічого важливішого за сім'ю немає.

— Не може він бути такий ідеальний.

— Я і не казала, що він ідеальний. За три роки, що я тут працюю, у нього було дуже багато жінок. Ні з одною з них він не був більше ніж три тижні. Більшість вже через тиждень йшла.

— То він в нас гравець?

— Я б не сказала. Йому просто не щастить в коханні. За останній рік у нього навіть нікого й не було.

Поки ми обговорювали Даніеля, наша їжа вже майже охолола, тому ми вирішили доїсти все якомога швидше.

Я думала про власника готелю. Невже він в справді такий добрий? Цікаво, якби в мене були б якісь фінансові проблеми, він би мені допоміг?

— Про що думаєш? — питається Мія.

— Ні про що.

Ну не буду ж я їй казати, що думаю про нахабного власника, у якого немає навіть краплі поваги до мене?

— Вибач, неправильно поставлене запитання. Про кого ти думаєш?

Я мовчу, перебираючи огірок та болгарський перець. Мія трішки дивна. Вона знає мене менше 30 хв, а вже задає такі питання.

— Напевно, це Крістоф, — роздумує в голос вона і потім посміхається. — Точно. Я бачила, як він на тебе дивиться

— І які же він на мене дивиться?

— Закохано.

— Ні, ні. Ти що? — соромлюсь я. — Ми знайомі тільки добу.

— О так. Я все бачила, — сміється дівчина. — Повір, він дуже зацікавився тобою. Це видно по його очах.

— Дурня якась.

Беру порожні тарілку та склянку, після чого відношу їх жінці, що збирала грязний посуд. Мія робить те ж саме і ми разом виходимо з кухні.

— Вір, не вір, але я все бачила, — відповідає вона.

— Хіба у вас немає правила про заборону службових романів? — перепитую я.

— Є, але воно дурне, — відповідає Мія.

— От і все. Я не збираюсь мати з Крістофом будь-які стосунки, окрім дружніх, — відповідаю я. — Ти, до речі, де працюєш?

— Я директор ресторану, — відповідає Мія і посміхається.

— Це чудово.

Це дійсно чудово. Тому що я не буду її часто бачити. Вона занадто балакуча і активна для мене.

— Тоді бувай, — кажу я, коли двері ліфту зачиняються.

Що за день?

Спустившись вниз в ліфті, я пішла назад до ресепшену. Крістоф заселяв нових гостей. Я сіла поруч з ним на стілець і спостерігала за його роботою.

— Гарного вам дня, — посміхнувся він, віддаючи якомусь чоловікові паспорт та ключ-карту.

Вони всі пішли до ліфту, після чого Крістоф нарешті подивився на мене.

— І що? Як справи?

— Чудово, — саркастично відповіла я.

— Щось не так? — він присів навпроти мене так, що наші очі виявилися на одному рівні.

— Познайомилась з якоюсь Мією.

— Не продовжуй. Мені вистачить, — засміявся він. — Надокучала?

— Так! Вона мене завалила купою запитань!

— Впізнаю Мію, — знову засміявся хлопець. — Але вона хороша.

Нашу розмову перервав мій мобільний, по якому хтось дзвонив. Дивно, але мені зазвичай ніхто не дзвонить вдень.

— Це пані Вернер, — кажу я, боячись.

— Все буде добре. Піднімай слухавку, — відповідає Крістоф, піднімаючись.

— Так, пані Вернер?