Читати книгу - "Попелюшка з Франківщини, Марія Євтушенко"

   — Ах ти ж когут обскубаний! — волаю щосили й, зігнувшись, ліплю снаряд. Найманець тікає, та в мене приціл саме те, що треба. Я без будь-яких зусиль потрапляю в ціль. Щоправда, не ту, що потрібно. 

   — Олено! — гиркає Васька, адже груда болота, вперемішку з міндобривом, зачіпає його значно більше, ніж самого Славу, який ховається за другом, наче в матері під спідницею.

   — Упс, — знизую плечима й широко усміхаюсь. — Я ж не спецом! — виправдовуюсь і покірно чекаю відповіді, примружуючи очі.

   — Оленко! Оле-но! — повертаюсь і бачу батька, який стоїть з розкритим ротом і круглими очима. А все через те, що в його улюблену донечку летить підступний снаряд просто в п'яту точку. 

   Сіпаюсь, але мовчу. 

   — Ти щось хотів, татусю? — ледь не співаю милим голосочком. — Просто у нас тут свині ще не всі загнані.

   — Бачу, які у вас тут свині, — гримить він, дивлячись за мою спину. 

   Чомусь я певна, що найближчим часом хлопцям не потрібно потрапляти на господарські очі.

   — Тату! — кричу, привертаючи його увагу. — Ти ще довго будеш відволікати нас від роботи?

    — У тебе інша робота! — сичить крізь стиснуті зуби. — За мною!

   — А як же… 

   — Олено!

   — Та йду я. Йду.

   Плетусь за батьком. У дощу напір ще кращий, ніж у нашому крані, і те, що я промокла до трусів, і так всім зрозуміло. 

   Я ж свято вірила, що господар побачив, як його донька й найманці дуріють, а не виконують поставлену ціль, тому забрав своє горе-чадо від гріха подалі. Але мої сподівання настільки оманливі… Як мрії про те, що замість вилову поросят я сиджу на веранді, обіймаючи чашку смачного чаю.

   — Ти все зрозуміла? — суворо питає батько, на що я киваю, і, зачинивши двері трактора, заводжу мотор.

   Моєї витримки вистачає рівно на три метри, як я від'їхала від батькових чобіт.

   — Їдь туди, причепи, забери, привези, відвези, — кривляюсь, поки трактор минає метр за метром, — я ж мокра, від мене пахне гірше, ніж від смітника, який шкварився на сонці три дні, наче шашлик на вогні! Та моїй зачісці сама б баба Яга позаздрила! Стирчить у різні боки й така, що усіх налякає! — з асфальтованої дороги з'їжджаю на ґрунтову й паралельно дивлюсь правильність маршруту. — Іванович скинув мені їхню геолокацію. Їдь по ній, — знову перекривляю батьківські слова. — І головне! Усі мої пропозиції, хто б міг поїхати замість мене, були розбиті вщент! — бубоню, поки колеса крутяться, несучи мене до пункту призначення. — І які олухи могли їхати цією дорогою? — дивуюсь, адже тут хоч і ґрунтова дорога, та її розмиває за першої нагоди. А тут гроза!

   Ось так за діалогом з собою я дістаюсь до точки “Х”. 

   Дощ ллє, створюючи пелену, крізь яку важко щось розгледіти, але не крутого позашляховика! 

   — Понаїхало тут! — пихчу, поки кручу дзеркало на лобовому склі. Мені кортить подивитись на себе, адже те, що я бачила мигцем, може налякати навіть крутих дядечків на крутій тачці! — Гарна, як срака навиворіт! — набираю якомога більше повітря і, прихопивши мотузку, вмикаю режим “Рятувальник Малібу”! Щоправда, з дефектом: замість сексі-шмексі на їхній порятунок йде Оленка у всій своїй красі!