Читати книгу - "Спалах, Юрій Павлович Винничук"

У вівторок сталася нова пригода. Тільки-но прийшов додому, жінка спитала:

— Ти не бачив там Андрійка?

— Де?

— Ну як де? Він грався біля хвіртки.

— Не бачив.

Христя вийшла з хати й за кілька хвилин повернулася.

— Слухай, його ніде нема. Куди він подівся?

Тепер ми обоє почали шукати малого, а коли обнишпорили вже всі закапелки, жінка кинулася по сусідах, а я пішов по дорозі. Й лише тоді, коли спустився до Кривої долини, то за кам’яною брилою побачив його. Андрійко спокійно сидів собі й грався кольоровими камінчиками.

— Що ти тут робиш?

— Граюся.

— Пішли скоро додому. Мама там плаче за тобою, а ти такий поганий…

Я схопив його на руки, але він почав борсатися й кричати:

— А камінчики? Забери камінчики!

Довелося підібрати і їх. З малим на руках я що було духу поквапився назад.

— Ну, хіба можна бути таким нечемним? Як ти міг сам піти сюди? Зараз тобі мама покаже!

Малий сміявся і тішився невідомого чого.

Христя вибігла нам назустріч, на бігу витираючи сльози.

— Ну, я тобі зараз!.. — приказувала вона, та я її втихомирив, бо ж коли дійде до ритуалу покарання, то з малого не витягнеш і слова.

Ми напосілися на нього — чого він подався аж так далеко?

— А мене вуйцьо забрав.

— Який вуйцьо?

— Він прийшов і каже: пішли до мене, я тобі дам дуже гарні іграшки, а ти мені дай зайчика. Я йому віддав зайчика, і ми пішли, і він мені дав камінчики. Тату, а де камінчики? Ану покажи мені.

Я витяг з кишені жменю камінців і тільки тепер придивився до них — скидалися на дорогоцінні. Жінка охнула.

— Ти щось розумієш?

— Так само, як і ти.

— Хто ж то міг бути?

— Мабуть, той незнайомець, що зазирав у вікна.

— Але ж ці камінці… вони як дорогоцінні.

— Подібні… Андрійку, а що тобі ще той вуйцьо казав?

— Нічо.

— Він тобі показав, як вертатися додому?

— Показав. Він пішов, а я сів і грався. Дай мені камінчики, чо ти забрав?

Я дав йому частину камінців, а решту сховав до кишені.

— Завтра буду в місті, то зайду до ювеліра.

— Слухай, — перестрашилась Христя, — піди ліпше до Славка. До будь-кого не йди. Що ти поясниш незнайомому? Якщо вони дійсно дорогоцінні — клопоту не оберешся.

— Мало що… Може, в тій долині якісь родовища.

— А коли ні, то хто повірить в твої балачки. Якийсь вуйцьо дав! Попробуй поясни, який вуйцьо.

Славко оторопів. Для певності ще раз оглянув камінці під лупою.

— Де ти їх узяв?

— Та це Христі бабця у спадок лишила.

— Бреши більше. Ну, та це твоє діло. Хочеш, я продам їх?

— Та ні, що ти… сімейна реліквія.

— На біса вони тобі здалися? Маринувати будеш? Давай продам!

— Знаєш, я з законом ніколи в цюцю-бабки не грався і не збираюся.

— Дурний тебе піп хрестив! Але як надумаєш — приходь до мене. Тут знаєш на скільки? Хе-хе… Та тут, братчику, на добрих… егм… двадцять тисяч.

Навіть при тому, що Славко в таких випадках завше занижував справжню ціну, сума мене ошелешила. Адже я йому не все показав.

Повернувшись додому, вирішив, поки ще видно, пройтися до Кривої долини. Розгадка крилася там.

Туман клубочився й пінився, долина була ним сповита, годі було щось розгледіти, і я безпорадно спинився, не відаючи, що маю далі чинити.

— Я знав, що ви прийдете.

Голос виринув збоку, з самої гущавини туману, а за мент я розрізнив знайому постать, що рухалася назустріч.

— А-а, це ви, — кивнув я Каленикові, відчуваючи, як спадає напруження, бо ж чекав когось іншого.

— Що ви тут знову шукаєте?

— Хочу вияснити, хто виміняв у мого сина зайченя.

— Це пояснити просто — виміняв я.

Боже, який я недорайда. Звичайно, що малий би з чужим нікуди не пішов та й не називав би вуйцем.

— Але чому ви? Навіщо це вам? Хто ви?

— Ми прилетіли сюди з іншої планети і приземлилися в цій долині. Першими живими істотами, яких побачили, були зайці. Вийшла помилка. Подумали, що саме так і виглядають мешканці Землі… Це було так давно… я ще був зовсім малий. Мої батьки і їхні товариші прибрали такого ж образу і подоби, як ті істоти, яких тут побачили. Справа в тому, що на нашій планеті зайці давно вимерли… Вони залишили мене біля апарата, а самі вийшли з долини і наблизились до ваших осель. В них почали стріляти, травити собаками… І тоді зрозуміли помилку. Ті, хто стріляв, виглядали так само, як і вони… це були такі самі люди. Нічим не відрізнялись. Перелякані «зайці» побігли назад у долину, щоб з допомогою апарата повернути собі справжній вигляд. Тільки вже було пізно. Ваші люди їх випередили і розтрощили апарат… Це було за першої світової. Могли подумати, що це якийсь панцерник, чи що…

— А що було з вами?

— Мене підібрали! І виховали в себе.

— Отже, ці зайці — нащадки тих, хто прилетів сюди з вашої планети? А те світіння?

— Світляна баня, яку ви спостерігали, — це сконструйований нами приймач, яким нарешті ми повідомили своїх про долю експедиції. Власне, це я його зробив, бо всі решта, перебуваючи в заячій подобі, не могли нічим зарадити. Але вони знали, як це робиться, і керували моєю роботою. У них вся надія була тільки на мене і тому не поривали ніколи зі мною зв’язку, не давали забути, хто я… День у день, усе свідоме життя, я займався цим приймачем. Не маючи зеленого поняття, як він може виглядати. Я робив, а зайці