Читати книгу - "День попелу"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Ми послужливі, ти не помітила?
Івану дивувало те, що вона не бачила, щоб якийсь посланець стукав у кабіну водія чи щось йому казав.
Пітьму розсіяло світло табору.
— Побачимося завтра, — тихо мовила Рашель.
— Дякую, що підкинули.
Анабаптистка знову схопила її за руку.
— Я думала, що вам не можна торкатися найманців.
— Є правила і є мить. У потрібний момент, коли є почуття, довіра, закони можна порушити.
Ці слова стурбували Івану. Але не так, як це невинне, обеззброєне обличчя — яке й саме обеззброювало. Крізь ці риси проглядало щось оголене, щире, щось, що видавало за її рішучістю глибоку вразливість.
9
Каплиця святого Амвросія була розташована на кручі менш ніж за кілометр на північний схід від Маєтку. У кінці ґрунтової дороги бовваніла в пітьмі будівля, наче чорна пляма на темній матерії. Або навпаки. Просто тон у тон.
Цей похмурий закуток навівав на нього спогади. Після стількох років велопрогулянки із братом досі залишалися в глибині пам’яті, наче крихітні скельця під шкірою. Поспішні повернення засвітла — поки не настала ніч, пора чудовиськ — і страх, який вивертає нутрощі. Брати крутили педалі з сумішшю захвату й тривоги. Тоді він іще не знав, що справжня небезпека завжди була поруч. І що зовсім скоро його братик-шизофренік покаже справжнє обличчя...
— Усе гаразд?
Деснос, схоже, помітила, що Ньєман поринув у свої думки.
— Усе гаразд, — відповів він спокійним тоном, виходячи з машини.
Каплиця з фасадом на схід, метрів із тридцять у довжину, була зведена з воґезького піщаника, як і більшість місцевих церков. Ні дзвіниці, ні вітражів. Будівля могла б виявитися простою фермою, якби не два контрфорси у верхній частині (вочевидь, на рівні трансепту), які перетворювали її на кремезний хрест.
Ньєман підвів погляд. Навіть уночі можна було помітити жалюгідний стан покрівлі. Нічого дивного, що все нахрін обвалилося.
Флік обійшов споруду й помітив, що її нічим не перекрили. Ні сигнальної стрічки довкола церкви, ні опечатаних дверей. Ньєман вирішив змовчати: він уже достатньо сьогодні набуркотівся. До того ж ніщо не вказувало на те, що каплиця була місцем злочину. Принаймні, поки що.
Усередині не було звичних церковних меблів, лише в глибині стояв кам’яний вівтар. Більшість простору займали масивні риштування з проходом по центру. Поміст ліворуч, обгорнутий цупким поліетиленом, не діставав до стелі приблизно на метр. Натомість праворуч риштування довкола зяючої діри підтримували вцілілі рештки даху.
Ньєман зробив кілька кроків. Він почувався краще. Ця церковця зворушувала його. Її простота, навіть занедбаність, збігалися з його поняттям про християнську релігію. На його думку, вірувати в Ісуса найперше означало бути скромним і щедрим. Доволі близько до кредо анабаптистів.
Очевидно, тут прибрали. Жодних слідів будівельного сміття чи потрощених риштувань.
— Де уламки? — запитав Ньєман.
— Їх довелося сховати в надійному місці.
— У надійному місці?
Деснос не відповіла. Ньєман підвів погляд. На досі цілих фресках (що, як він читав, датувалися XVIII століттям), доволі незграбних, було зображено святого Христофора, який ніс на асиметричних плечах так само кепсько намальованого маленького Ісуса. Трохи далі — святий Севастіан, пронизаний стрілами, однак ні його поза, ні обличчя не виражали страждань — мученик виглядав так, ніби йому все до лампочки. Інші малюнки, прозираючи крізь алюмінієві бруси підмосток, ніби купалися у крейдяній імлі.
— Ці малюнки не мають великої цінності, — підтвердила його думки капітанка. — Їх зробили нашвидкуруч, під час реставрації каплиці в 1721 році, а тоді тут пройшлася Велика французька революція. Релігійні відправи заборонили. Понад століття це місце правило тутешнім селянам за стайню.
Ньєман іще раз поглянув на діру в склепінні. Краї отвору підтримували розпірки, а над ним натягнули пластиковий тент від дощу. Ньєман подумав про експертів, на висновки яких досі чекали: він не розумів, що вони досліджуватимуть, аналізуючи цей «нещасний випадок».
— На зниклій фресці було зображено Різдво і проповідь птахам. Я покажу вам фото.
— Я вже бачив.
У глибині церкви, на куполі над хором, вершив Страшний суд Христос. Довкола нього було зображено Богоматір, апостолів і кількох мучеників. Праворуч архангел Михаїл зважував на терезах душі...
Ньєман оглянув стінні ніші, де раніше мали розміщуватися вітражі. Поки що їх затуляли закріплені на рамах прозорі завіси.
— Відомо, що було зображено на вітражах?
— Ні. Церква була закинута.
Ньєман обернувся. Деснос стояла в центральному проході у позі, яку вона, схоже, полюбляла: широко розставлені, твердо вперті в підлогу ноги, стиснуті на ремені кулаки.
— Я не дуже розумію, — заговорив флік, повертаючись до неї. — Посланці не визнають релігійних зображень і проводять служби в стодолах.
— Саме так.
— Тоді навіщо цей ремонт? Навіщо опікуватися місцем, яке навіть не відповідає їхнім переконанням?
— Я ж вам казала: ця церква не раз рятувала їх. На початку минулого століття вони викупили її й розпочали поверхневі роботи. Тепер вирішили провести реставрацію. Думаю, вони хочуть зробити тут музей.
— Який музей?
— Який розповідатиме їхню історію в Ельзасі, зокрема гоніння, що їх зазнала община. Посланці пробачають, але ніколи не забувають. Їхня настільна книга після Біблії — це перелік їхніх мучеників із детальним описом страждань.
— Хороше чтиво на ніч.
Стефан Деснос рушила з місця, чавлячи підошвами шматочки штукатурки.
— Майоре... можна вас запитати, як ви збираєтеся за це братися? Я маю на увазі... за розслідування?
— У мене склалося враження, що розслідування поки немає. Хто дозволив відкрити каплицю?
— Прокурор.
Наскільки Ньєман пам’ятав, характер Шніцлера можна було описати виразом: «Тікаймо, браття!». Його поняття про ведення слідства полягало в тому, щоб якнайретельніше уникати проблем. Особливо коли ці проблеми створювали люди, які носили солом’яні брилі й розмовляли всіма забутою версією німецької.
— Я так розумію, ремонт скоро розпочнуть знову?
— Після того, як наші експерти дослідять це місце.
Ньєман плеснув у долоні. Вступати у гру варто в хорошому настрої.
— Добре. Знайдіть мені якнайшвидше загін жандармів, які все тут перекриють. Щоби ніхто мені тут не вештався.
— Прошу?
— Ви прекрасно мене почули. Ніхто більше сюди не зайде, поки ми не зрозуміємо, місце злочину це чи ні.
— Прокурор...
— Прокурор доручив нам поновити слідство. Маємо тиждень на те, щоби допитувати, залучати спеціалістів, проводити обшуки в посланців і не тільки, не питаючи нічиєї думки.
— Нам усе одно доведеться попередити Жакоба.
— Попереджайте, кого хочете, але
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «День попелу», після закриття браузера.