BooksUkraine.com » Дитячі книги » Стонадцять халеп Остапа Квіточки, Олександр Степанович Дерманський 📚 - Українською

Читати книгу - "Стонадцять халеп Остапа Квіточки, Олександр Степанович Дерманський"

155
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Стонадцять халеп Остапа Квіточки" автора Олександр Степанович Дерманський. Жанр книги: Дитячі книги. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 6 7 8 ... 30
Перейти на сторінку:
задираючи голову в небо, вона й ґелґотала від самого райцентру, чим добряче дратувала хазяйку.

— Мовчала б ти, проклятуща! — бубніла Тягнирядниха. — Думала на нову хустку за тебе вторгувати, та де там.

— Ґа-ґа-ґа! — з розумінням кивала гуска. — Ґа-ґа-ґа!..

— Ой, хоч мовчи! Мовчи, задрипанко, бо підеш у суп!.. — пригрозила жінка. — Ти чув, Васько: вона ще й сміється з мене...

А гуска зовсім не сміялася, вона скаржилася у вищі небесні інстанції на свою хазяйку, що так підступно хотіла її здихатись.

— Васько, — звернулася до чоловіка дружина, — а візьми-но трохи пронеси цю крикуху, може, хоч у тебе вона вмовкне.

— Канєшно, — відбуркнувся чоловік. — Неси, як несеш,— чи ти не бачиш, що в мене й так є осьо?

Тягнирядно пер у кожній руці по целофановому кульку. Один був ущерть наповнений мармеладом, а з іншого ледь не випадав на землю зефір.

— А що воно виє, Васько? — спитала, спинившись, Тягнирядниха, коли до її чуткого вуха вперше долинув Остапів поклик..

— Нехай виє, воно тобі треба? — відмахнувся чоловік. Йому до всього було байдуже, бо ж він цілковито перебував у полоні однієї до млості приємної думки.

А думав Тягнирядно ось про що. Про те, як він повернеться додому і як заколотить собі в двох бідонах чудову бражку. В одному — на мармеладівку, а в другому — на зефірівку. А коли настане слушна година і бражка достоїться, то вижене він собі чистенької, немов сльоза, мармеладівки і духмяної, немов лугове сіно, зефірівки. Отоді він, Василь Тягнирядно, заживе незгірше короля, і розкошуватиме тижнів зо три.

— Ану ж це щось страшне, — не вгавала жінка.

— Та що б там не було, — огризнувся Василь, — а страшнішого за твою матір не буде.

— До чого тут моя мати?! — вибухнула Тягнирядниха. — Не займай моєї матері, бо зараз так і вперіщу! — жінка замахнулася на чоловіка гускою.

Гусці це не сподобалось, і вона з подвоєною силою вистрелила своїми пташиними «молитвами» в небесну синь.

— Та вже не буду, вгамуйся, — відхилився Тягнирядно. — Звідки мені знати, що тут де виє? Ходімо швидше додому.

Тим часом байбак побачив, що таким способом не вижене голову у віночку зі своєї нори, і вирішив діяти інакше. Він припинив гребти на Остапа землю, виліз нагору іншим ходом і пішов роздивитися, що й до чого біля того отвору, звідки й відбулося вторгнення в його досі спокійне байбаче життя.

Біля входу в нору гризун виявив решту Остапа. Байбак дуже здивувався, бо нічого такого розкаряченого він зроду не бачив. Звіря вискочило Остапові на спину, щоб роздивитися краще.

Остап заволав з останніх сил.

— А таки твоя правда, — гмикнув Тягнирядно, — наче щось виє.

— Чувала я, Васько, що тут нечисте місце, — злякано промовила Тягнирядниха.

— Канєшно, — Тягнирядно вирішив пожартувати з жінкою, — тут же перевертнів — як гною.

— Цур тобі, чоловіче, — аж затряслася перелякана жінка, — не буває ніяких перевертнів!

— От дурна баба, — правив своєї чоловік. — Канєшно, бувають, ти ж сама чула, як виє!

— І які ж вони з себе, ті перевертні? — допитувалась жінка.

— Перевернуті, які ж іще! — впевнено відповів Тягнирядно.

— Тю на тебе! Сам ти перевернутий, коли нап’єшся! — мовила Тягнирядниха. — Ото ти і є перевертень, ти мені все життя з ніг на голову перевернув.

— Нерозумна ти, Галю, пустоголова, — зітхнув Тягнирядно. Він так захопився вигадками про перевертнів, що й сам у них повірив. — Бо інакше б знала, що перевертні є на світі, і що на вовків схожі, тільки без голів.

— Так уже й без голів? — здивувалася жінка.

— Канєшно. А то ж як? Ти думаєш, чого вони виють? Бо, перекидаючись через голови, щоб стати вовкулаками, звертають собі шиї. Та й тоді ходять і шукають ті голови по всіх усюдах.

— А як же виють без голів? — жінка запідозрила брехню.

— То ж відірваними головами й виють, щоб знати, де ті голови швидше знайти, — і оком не кліпнувши, бовкнув Тягнирядно.

— Брехня це все, — махнула на нього гускою жінка — і раптом заклякла ні жива ні мертва.

— Що таке? — спитав чоловік.

Дружина мовчки вказала вбік. Чоловік глянув туди, куди націлився жінчин палець, — і сам ледь не зомлів: там справді стояло рачки якесь привиддя без голови. Звідки Тягниряднам було знати, що то неборака Остап Квіточка застряг у байбачій норі і вимахує руками в намаганні скинути з власної спини байбака.

— Господи милостивий! Ти таки правду казав, Васько. Он він, диви, голову ловить, — перехрестилася Тягнирядниха.

— Йосип Дядюк! — аж сів на землю Тягнирядно. — Безголовий... А голова бобряча в нього, хто б міг подумати...

— Тікаймо! — заверещали хором Тягнирядни і, покидавши все, що мали в руках, кинулися навтьоки.

Зловісне «у-у-у-уй-й!!!» врізалося їм у спини.

Докірливе «ґа-ґа-ґа!» долучилося до нього.

Партія порятунку пекла

Куць подався шукати вихід нагору, а Вельзепер, приголомшений почутим, наче мішком з-за рогу вдарений, так і лишився сидіти у напівтемній печері. Куць кликав його з собою, удвох, мовляв, і веселіше, й безпечніше, але недодідько навіть не чув, що той говорить.

Згодом Вельзепер і собі десь поволік напівслухняні ноги, але ні куди він іде, ні навіщо, навіть сам сердега не знав. Він про це й не думав. Усі гадки покинули його. Окрім єдиної: «усе козлу під хвіст, усе козлу під хвіст, усе козлу під хвіст...».

З тяжким серцем плентався Вельзепер пеклом, аж раптом невеселу течію його дум перервав ледь помітний відблиск, що промайнув узгір’ям. В одній з печер хтось палив вогонь. Вельзепер навшпиньки підійшов ближче, аж до самого входу в склеп, і почув голоси.

— Ти чим криєш, паскуднику?! — чувся з печери обурений голос. — Яка дама, яка дама, питаю тебе?! Ану, забери її геть, бо зараз нею тебе нагодую!

— Вибачте, недобачив, — відповів на те інший голос.

— Забирай, бо я тобі так недобачу, що юшкою вмиєшся! Ти, гнидячий гниднику, кого дурити надумав?

— Вибачте, пане Шкварчак, я незумисне.

«Пане Шкварчак... пане Шкварчак, — зашкварчало в недодідьковій голові, — пане Шкварчак... щось знайоме, знайоме до болю, чорти б мене взяли! Шкварчак... Шкварчак...»

1 ... 6 7 8 ... 30
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Стонадцять халеп Остапа Квіточки, Олександр Степанович Дерманський», після закриття браузера.

Подібні книжки до «Стонадцять халеп Остапа Квіточки, Олександр Степанович Дерманський» жанру - Дитячі книги:


Коментарі та відгуки (0) до книги "Стонадцять халеп Остапа Квіточки, Олександр Степанович Дерманський"