Читати книгу - "Трилогія смерті"

Ліжко й те, що лежало на ньому, було немов намул посеред обмілілої річки. У її повільному потоці вгадувалась купа розшарпаних жалюгідних лахів і тендітний кістяк.

Вона лежала крижем, така заклякла й тиха, аж я не міг повірити, що то жива істота, а не доісторична окам’янілість, якої не торкнувся плин віків.

— Вам чого? — на невеличкому жовтуватому обличчі над укривалом розплющились очиці. Крихітні блискітки світла блимнули на мене.

— А де… канарки? — почув я свій голос. — Оте оголошення у вашому вікні… Де ж пташки?

— Ох! — зітхнула стара. — Милий Боже…

Вона забула. Певно, вона вже багато років і вниз не спускалась. А я, мабуть, перший, хто піднявся сюди нагору за сотні днів.

— О-о, — прошепотіла вона, — це було так давно. Канарки… Атож, у мене водилися гарні пташки… У двадцятому році, — потім, так само пошепки: — У тридцятому… тридцять першому… — голос її завмер. Тут літа зупинялись.

Просто настав ще один ранок. Минав ще один день.

— І співали вони в мене, о, ще й як співали. Але ніхто не приходив купувати. Чому? Я так і не продала жодної.

Я озирнувся навколо. У кутку кімнати стояла порожня пташина клітка, ще дві виглядали із шафи.

— Ви вже пробачте, — прошепотіла стара. — Видно, я просто забула зняти з вікна те оголошення…

Я підійшов до кліток. Мій здогад виявився слушним.

Дно першої клітки було застелене клаптем «Лос-Анджелес Таймс» за грудень 1926 року.

ХІРОХІТО СХОДИТЬ НА ТРОН

Сьогодні пополудні новий двадцятип’ятилітній монарх…

Я перейшов до другої клітки й поглянув на дно. На мене враз наринули спогади шкільних літ з тодішніми страхами.

БОМБАРДУВАННЯ АДДИС-АБЕБИ

Муссоліні тріумфує.

Хайле Селассіє заявляє протест…

Я заплющив очі й відвернувся від того пропащого року. То ось коли тут перестало шурхотіти пір’ячко й замовк пташиний спів! Я знову став біля ліжка та висхлого тіла на ньому. І раптом почув, що говорю:

— А ви слухали колись по радіо недільну ранкову передачу «Година канарок зі Скелястих гір»?..

— Там ще грав органчик і десятки канарок співали йому в лад! — підхопила стара з таким захватом, що її тіло враз молодо стрепенулось, а голова підвелася. Очі її зблискували, наче скалки скла. — «Коли весна приходить в гори»!

— І «Красуню Сью», і «Голубі небеса», — докинув я.

— Ой, які ж то були чудові пташки, правда?

— Чудові, — мені тоді було дев’ять років, і я сушив собі голову над тим, як ті бісові птахи могли так злагоджено співати під музику. — Я колись сказав своїй мамі, що, мабуть, їм у клітки ставлять ноти.

— Ви, я бачу, чутливий хлопчик, — голова старої знесилено впала на подушку, й жінка заплющила очі. — Тепер так уже не роблять.

Та й ніколи не робили, подумав я.

— Але, — прошепотіла вона, — насправді ви ж прийшли не через канарок.

— Ні, — признався я. — Я щодо старого чоловіка, що наймає у вас кімнату…

— Він помер.

І перш ніж я встиг здобутися на слово, вона спокійно заговорила далі:

— Я від учорашнього ранку не чула, щоб він порався внизу на кухні. І ввечері було тихо, от я й здогадалася. А коли ви відчинили надвірні двері, я вже знала, що то хтось несе мені погану звістку.

— Пробачте.

— Нема за що. Я й не бачила його ніколи, окрім як на Різдво. Мене доглядає одна жінка з сусіднього дому, двічі на день приходить перекласти на ліжку, приносить попоїсти. То він одійшов, еге? Ви його добре знали? А коли буде похорон? Отам на комоді п’ятдесят центів. Купіть йому від мене букетик квітів.

Ніяких грошей на комоді не було. Не було й самого комода. Та я вдав, ніби він є, і поклав до кишені уявні п’ятдесят центів.

— Ви приходьте через півроку, — прошепотіла стара. — На той час я одужаю. І знову триматиму канарок на продаж, і… Ви увесь час дивитесь на двері! Вам треба йти?

— Так, мем, — винувато відповів я. — І ще я хотів сказати… надвірні двері у вас не замкнені.

— Е, та що тут кому взяти в такої старої руїни, як я? — вона востаннє підвела голову. Очі її зблиснули. На обличчі відбився біль, що точив її десь усередині й тепер вихопився назовні. — Ніхто вже ніколи не зайде у цей дім і не підніметься цими сходами! — вигукнула вона.

Голос її затих, мов радіохвиля з-за гір. Вона приплющила повіки, помалу згасаючи.

О Боже, подумав я, вона таки хоче, аби хтось прийшов до неї і зробив цю страхітливу послугу!

Ні, тільки не я!

Очі старої широко розплющились. Невже я сказав це вголос?

— Ні, — мовила вона, пильно заглядаючи мені в обличчя. — Ви не він.

— Хто «він»?

— Той, хто стоїть у мене за дверима. Щоночі, — вона зітхнула. — Але ніколи не заходить до кімнати. Чому він не заходить?

І нараз спинилася, наче годинник. Вона ще дихала, але видимо чекала, щоб я пішов.

Я озирнувся через плече.

Вітер здійняв у дверях куряву, і мені здалося, ніби там якась тінь, ніби хтось стоїть і жде. Оте щось чи хтось, що приходить щоночі й чигає в коридорі.

Я рушив до виходу.

— До побачення.

Ані звуку.

Мені слід би було залишитися з нею, разом пити чай, снідати, обідати. Та хіба допоможеш усім, хто цього потребує, по всіх усюдах і в усі часи?

Я почекав біля дверей.

До побачення.

Чи то вона простогнала ці слова у своєму старечому сні? Я знав лише те, що її подих виштовхнув мене з кімнати.

Спускаючись униз, я згадав, що так і не спитав імені старого, який потонув у лев’ячій клітці, маючи в кишенях по жмені незужитого на жодному святі конфеті з трамвайних квитків.

Я знайшов його помешкання. Але це нічого мені не дало.

Його імені там не буде, так само як немає його самого.

Усе добре при своєму початку. Але так рідко в історії людей, чи малих містечок, чи великих міст і кінець буває добрий.

Із часом усе помалу занепадає. Запливає жиром. Розлазиться. Розпадається зв’язок часів. Скисає молоко. Серед нічної мряки дроти на високих стовпах приносять погані вісті. Вода у каналі береться брудним шумовинням. Кресало не викрешує вогню. Жінки більше не гріють.