Читати книгу - "Ковток повітря"

Минаючи чергову вітрину крамниці, я знову звернув увагу на своє відображення й подумав: моя статура цілком пристойна. Кілька зайвих кілограмів, звісно, є, тут нічого не скажеш, але в цьому немає нічого кримінального; про таких, як я, кравці кажуть «в тілі», а деяким жінкам взагалі подобаються міцні чоловіки. Є ще порох в порохівницях! Тієї самої миті я згадав про свої приховані сімнадцять фунтів і відразу вирішив: витрачу всі до останнього пенні на жінок. Якраз настав час перехилити пінту, доки паби не зачинилися, до того ж треба було обмити новий протез. Зі своїми сімнадцятьма фунтами я почувався багатієм, тож зайшов до тютюнової лавки за сигарою. Довгі гаванські сигари — моя слабкість. Хоча, маю підозру, що таке тютюнове листя можна знайти не тільки там.

З пабу я вийшов напідпитку. Кілька пінт добряче розслабляли, розтікаючись теплом по тілу, дим сигари огортав мій новий протез, наповнюючи внутрішнім спокоєм. З’явилося бажання зануритись у роздуми, пофілософствувати. Почасти тому, що мені сьогодні не треба на роботу. Подумки я повернувся до своєї поїздки в електричці. Згадав, як над нами пролетів бомбардувальник, коли враз повіяло війною. Та зараз настрій був дещо інший — наче розумієш, що війна неминуча, за крок від того, щоб напророчити кінець світу, і зовсім про це не жалкуєш.

Я йшов по Стренд, і хоча було доволі холодно, мої кроки були розміреними, я насолоджувався сигарою. На тротуарі, як завжди, товклися люди — всі з однаковим, типовим для жителів Лондона, виразом обличчя; на дорогах транспорт стояв у звичних заторах, величезні червоні автобуси невпинно сигналили, намагаючись просунутися вперед, поміж іншими машинами — з усіх боків лунали гуркіт двигунів і гудки клаксонів. Від такого і небіжчик воскрес би, подумав я.

Я відчував, що у цьому місті зомбі я єдина жива істота. Та все це мої фантазії, звичайно. У натовпі незнайомці майже завжди виглядають експонатами музею воскових фігур, та про тебе вони, напевно, такої ж думки. І не дає спокою це передчуття неминучої війни, відчуття того, що зовсім скоро все скінчиться, яке не полишає мене останні дні. До всіх нас приходять такі думки — до когось частіше, до когось рідше. Б’юся об заклад, що навіть у цьому натовпі незнайомців є такі, що час від часу малюють в уяві картини з бомбардувальниками і руїнами. Хай би про що ви думали, у світі знайдеться мільйон людей, які цієї миті думають про те саме. Мені здавалося, що всі ми опинилися на палаючій палубі, але ніхто, окрім мене, на це не зважає. Дивився в обличчя цих бовдурів, що кудись поспішали, і думав: точнісінько індички напередодні Різдва. І гадки не мають, що на них чекає. Я наче сканував їх усіх рентгенівським променем.

Я спробував уявити, як тут усе виглядатиме років через п’ять чи трохи раніше, скажімо, років за три після того, як почнуться військові дії (кажуть, що це станеться 1941-го).

Ні, місто не зрівняють із землею. Але виглядатиме все інакше: стане пошарпаним і брудним, вікна напівпорожніх крамниць вкриті таким шаром пилюки, що майже неможливо розгледіти щось всередині; у провулку за рогом велетенська яма від вибуху снаряда, а від цілого кварталу будинків лишився тільки попіл і руїни стін, що стирчать, як уламок старого зуба. Складається враження, що опинився у мурашнику. Стоїть тиша, всі помітно схудли. Ось назустріч крокує взвод худорлявих солдатів, що ледь переставляють ноги. Сержант з гострими вусами гордо тримає поставу, та такий же сухоребрий, як і решта, й кашляє так, що, здається, от-от виплюне легені. Ще й намагається віддавати накази підлеглим, як під час військових навчань: «Е ні, Джоне, так не піде! Ану підніми голову! Чого в землю втупився? Недопалків уже давно не лишилося». Від нового нападу кашлю його згинає навпіл, обличчя червоніє, потім стає багряним, вуса звисають донизу, з очей течуть сльози.

Я чую завивання сирен, що попереджають про повітряну атаку, з гучномовців лунають новини про те, що наша славетна армія захопила сто тисяч полонених. Бачу тісну кімнату у Бірмінгемі, де дитина рочків п’яти рюмсає, благаючи у матері кусень хліба. Зрештою та не витримує і зривається на маля: «Замовкни, маленький покидьку!», хапає його за сорочку і починає лупцювати по задниці, бо їй нічим його нагодувати. Всі ці картини постають просто перед моїми очима. Я бачу плакати, черги за їжею, рицинову олію, Гумові кийки і дула кулеметів, що виглядають з вікон будинків.

Невже все це станеться насправді? Хто ж зараз відповість. Часом у це важко повірити, часом я намагаюся переконати себе в тому, що всю цю паніку створили газети. А часом шкірою відчуваю, що цього не минути.

Біля Черінг-Кросе газетярі вигукували заголовки вечірніх випусків. Чергові нісенітниці про вбивство: «НОГИ. ЗАЯВА ВІДОМОГО ХІРУРГА». Тоді мою увагу привернула інша шпальта: «ВЕСІЛЛЯ КОРОЛЯ ЗОГА ВІДКЛАДЕНО». Король Зог! Оце так ім’я! Б’юся об заклад, що власник такого імені має бути чорним як смола африканцем.

Аж раптом сталося дещо дуже дивне. Це ім’я «король Зог», яке я, певно, побачив не вперше, змішалося чи то з шумом транспорту, чи то із запахом кінських кізяків, викликавши спогади.

Дивовижна штука — минуле. Воно супроводжує тебе все життя, ми постійно згадуємо про якісь речі, що трапилися з нами років десять чи двадцять тому, але у більшості випадків це не має жодного стосунку до реальності — просто купа фактів, свідками яких ми випадково стали, щось на кшталт підручника з історії. Тоді цілком випадково якийсь звук чи запах (здебільшого запах) повертає назад, у минуле. Так сталося і зараз.

Я знову опинився у парафіяльній церкві у Нижньому Бінфілді, повернувся на тридцять вісім років назад. Зовні нічого не змінилося — я лишився сорокап’ятирічним товстуном у котелку зі вставною щелепою, що крокує по Стренд, та всередині я був семирічним Джорджі Боулінгом — молодшим сином Семюеля Боулінга, торгівця кукурудзою і насінням, що проживає за адресою: Головна вулиця, 57, Нижній Бінфілд. Стояв недільний ранок, і я відчував церковний запах. Який то був аромат! Напевно, всім знайомі ці солодкуваті нотки вологи у поєднанні з пилом та атмосферою занедбаності. Запах свічкового воску, диму