Читати книгу - "He відпускай мене"

— Останніми днями ти видаєшся набагато щасливішим, Томмі. Здається, все почало складатись для тебе краще.

— Ти геть усе зауважуєш, правда, Кет? — він промовив це без тіні сарказму. — Так, усе добре. У мене все дуже добре.

— Що ж трапилось? Ти відшукав Бога чи що?

— Бога? — на якусь мить Томмі розгубився. Тоді розсміявся і сказав:

— А, розумію. Ти кажеш про те, що я більше… так не злюсь.

— Не тільки про це, Томмі. Ти змінив усе на краще. Я спостерігала. Ось чому я запитую.

Томмі стенув плечима.

— Мабуть, я трохи подорослішав. І всі інші, гадаю, також. Неможливо весь час стояти на одному місці. Стає нудно.

Я нічого не відповіла, але не зводила з нього погляду, аж доки він не засміявся і не сказав:

— Кет, ти така прониклива. Гаразд, мабуть, таки справді дещо є. Дещо трапилось. Якщо хочеш, я тобі розповім.

— Ну, давай.

— Я тобі розповім, Кет, але ти не повинна про це базікати, добре? Кілька місяців тому в мене була розмова з міс Люсі. І після цього я відчув себе набагато краще. Це складно пояснити. Але вона дещо сказала, і все почало налагоджуватись.

— Що ж вона сказала?

— Ну… Насправді це може прозвучати дивно. Спочатку мені так здалося. Вона сказала: якщо я не хочу бути творчим, якщо справді не відчуваю цього в собі, то це цілком нормально. Мовляв — нічого поганого в цьому немає.

— Вона тобі таке сказала?

Томмі кивнув, але я вже відверталась від нього.

— Яка маячня, Томмі. Хочеш грати в дурнуваті ігри — грай, мені байдуже.

Я страшенно розлютилась, оскільки вирішила, що він бреше мені, тимчасом як я заслуговую на його довіру. Зауваживши позаду в черзі знайому дівчинку, я підійшла до неї, покинувши Томмі. Я бачила — він збентежений і розчавлений, але після тих місяців, протягом яких я так за нього хвилювалась, я відчула себе зрадженою, і мені було байдуже, що в нього тепер на душі. Я базікала з подругою — здається, то була Матильда — так радісно, як могла, і решту часу практично не дивилась у його бік, поки ми стояли в черзі.

Але коли несла тарілку до столів, Томмі підійшов до мене ззаду і швидко проказав:

— Кет, я не обманював тебе, якщо тобі так здалося. Все саме так і було. Я розповім, якщо ти даси мені бодай половину шансу.

— Не говори дурниць, Томмі.

— Кет, я розповім. Чекатиму на тебе біля ставка після ланчу. Якщо прийдеш, я розповім.

Я поглянула на нього докірливо і відійшла, не відповівши, хоча й почала, мабуть, допускати, що він таки не вигадував історію про міс Люсі. І перш ніж мені вдалось сісти поруч із друзями, я вже розмірковувала, як можна буде згодом вислизнути до ставка, щоб не викликати загального зацікавлення.

Розділ третій

Ставок був розташований на південь від будівлі. Щоб до нього дістатись, доводилося виходити через чорний вхід, спускатися вузькою звивистою стежкою, пробиваючись крізь зарослі папороті, яка і далі загороджувала шлях, навіть на початку осені. Або, якщо поблизу не було вихователів, шлях скорочувався через грядку з ревенем. Біля ставка тебе зустрічав спокій: качки, очерет, рдесник. Однак це місце не надто пасувало для делікатної розмови — воно й близько не могло дорівнятись до черги на ланч. По-перше, тебе добре бачили з будинку. До того ж складно було передбачити, як поширюється над водою звук. Якщо хтось хотів підслухати, він міг підійти до зовнішньої стежки і сховатися в кущах із протилежного берега. Але оскільки саме я смикнула його в черзі на ланч, то гадала, що повинна тепер використати цю можливість осмислено. Вже панував жовтень, але того дня було сонячно, і я вирішила зробити вигляд, наче просто безцільно собі блукала і випадково наштовхнулась на Томмі.

Може, намагаючись зберегти це враження — хоча уявлення не мала, чи хтось справді за нами спостерігає, — я так і не сіла, коли нарешті знайшла його на великому пласкому камені недалеко від води. Була п’ятниця або вихідний, тому що я пам’ятаю, що на собі ми мали власний одяг. Точно не пам’ятаю, в чому був Томмі — можливо, в одній зі своїх подертих футболок, які носив навіть у прохолодну погоду, — але я точно одягнула темно-бордовий спортивний костюм, светр якого застібався на блискавку знизу вгору. Я знайшла його на Розпродажу на першому році старшої школи. Я обійшла Томмі навколо і стала спиною до води, обличчям до будинку, щоб бачити, якщо люди почнуть збиратися біля вікон. Тоді ми кілька хвилин просто базікали, наче в черзі на ланч нічого не трапилось. Не знаю точно, чи робила я це з огляду на Томмі, чи на ймовірних глядачів, але старалась вдавати, наче я от-от продовжу свою прогулянку. Якоїсь миті я ворухнулась і зауважила на обличчі Томмі тінь паніки, і тут же мені стало прикро, що я його дражню, хоч і не мала цього на думці. Отож начебто щойно пригадавши, я сказала:

— До речі, про що це ти мені розповідав сьогодні? Що тобі сказала міс Люсі?

— О… — Томмі окинув поглядом ставок, вдаючи, що й сам забув про цю розмову. — Ти про це… про міс Люсі.

Міс Люсі була найспортивнішою серед усіх вихователів у Гейлшемі, хоча з її зовнішнього вигляду цього ніхто б не сказав. Вона мала приземкувату фігуру і була схожа на бульдога, а коли її дивне чорне волосся довшало, то росло догори, і тому ніколи не прикривало вух і короткої товстої шиї. Але вона була по-справжньому сильна і вправна, і навіть коли ми стали старшими, більшість із нас — навіть хлопці — не могли подолати її під час перегонів. Вона просто дивовижно грала в хокей і навіть могла сама протистояти старшокласникам на футбольному полі. Пам’ятаю, одного разу я спостерігала, як Джеймс Б. спробував дати їй підніжку, коли вона вела повз нього м’яч, але натомість сам відлетів убік. Коли ми вчились у молодших класах, нікому й на думку не спало б звернутися до неї за потішанням, як зазвичай звертались до міс Джеральдін. Вона взагалі не надто часто з нами розмовляла, коли ми були молодші.