Читати книгу - "Привид"

Торд Шульц ледь почув, як угорі прогуркотів літак. Важко дихаючи, сів на софу. Його оголений торс укривав тонкий шар поту, а об голі стіни кімнати й досі билася луна від брязкоту металевих дисків тренажера. Оббита дерматином лавка тренажера теж блищала від його поту. З телеекрана Дональд Дрейпер позирав крізь дим своєї цигарки, сьорбаючи зі склянки віскі. Іще один літак оглушливо прогуркотів над дахами будинків. То був телесеріал «Схиблений» про шістдесяті роки минулого століття у Сполучених Штатах. Жінки в пристойному вбранні. Пристойне спиртне у пристойних келихах. Пристойні цигарки без ментолу та фільтра. То були часи, коли те, що тебе не вбивало, робило тебе дужчим. Торд Шульц навмисне придбав лише серії першого сезону і передивлявся їх знову і знову. Бо не був упевнений, що йому сподобаються наступні серії.

Торд Шульц поглянув на білу лінію на скляному кавовому столику і досуха витер край своєї картки посвідчення особи. Цією карткою він зазвичай ділив дози. Він ділив їх карткою, яку кріпив до кишені своєї командирської уніформи, карткою, яка забезпечувала йому доступ на борт літака, до пілотської кабіни, до неба, до зарплатні. Карткою, яка робила його тим, ким він був. Карткою, яку — разом зі свободою — у нього відберуть, якщо застукають на гарячому. Саме тому Торд Шульц і вважав доречним та правильним використовувати для поділу доз картку посвідчення особи. При всій його нечесності в цьому, принаймні, була хоч якась чесність.

Завтра рано-вранці вони мають вирушати назад до Бангкока. А опісля — два вихідних дні в апартаментах на вулиці Сукхумвіт-роуд. Це буде легший рейс. Кращий за попередній. Коли він летів з Амстердама, то йому не сподобалася організаційна схема оборудки. Забагато ризику. Після розкриття справжніх масштабів наркоторгівлі, якою займалися екіпажі з аеропорту «Шифоль», котрі обслуговували рейси до Південної Америки, над усіма екіпажами, незалежно від авіакомпанії, нависла постійна небезпека перевірки багажу та особистого обшуку. Ба більше, схема оборудки передбачала, що після посадки він винесе пакунки і триматиме їх у своїй торбі, допоки згодом того ж дня не вилетить у внутрішній рейс до Бергена, Трондхейма чи Ставангера. Він змушений був здійснювати ці внутрішні польоти, навіть попри необхідність брати на борт пасажирів спізнілих рейсів з Амстердама, витрачаючи при цьому додаткове пальне. Звісно, в аеропорту «Гардермоен» він увесь час перебував на борту літака і тому митної перевірки не зазнавав, але час від часу йому доводилося переховувати наркотики у своїй торбі по шістнадцять годин поспіль, перш ніж він віддавав їх за призначенням. Та й сама процедура передачі товару не завжди проходила без ризику, бо часто здійснювалася то на автостоянках, то в ресторанах, де було забагато відвідувачів, то в готелях із надто прискіпливими та надміру спостережливими портьє.

Торд Шульц скрутив трубкою купюру в тисячу крон, взяту з конверта, який йому вручили, коли він був тут востаннє. Для цієї процедури існували спеціальні пластмасові рурки, але він був не з тих: він не був злісним наркоманом, яким його дружина виставила в очах свого адвоката під час розлучення. Ця хитра сука увесь час наполягала, що прагне розлучення через те, що не хоче, аби її діти зростали поруч з батьком-наркоманом, і не збирається мовчки спостерігати, як він пронюхає і будинок, і маєтність. До стюардес це не мало жодного стосунку: їй на його походеньки було начхати, вона кинула перейматися цим уже багато років тому, до того ж, у міру його старіння ця проблема відпала б сама по собі. Колишня дружина та її адвокат виставили йому ультиматум: вона забере собі будинок, дітей та рештки майна, яке він не встиг проциндрити. Інакше вони донесуть на нього, що він зберігає і вживає кокаїн. Дружина зібрала проти нього стільки доказів, що навіть його власний адвокат сказав, що їх достатньо, аби його вигнали з роботи й запроторили до в’язниці.

Вибору він не мав. Усе, що вона дозволила йому залишити собі, — це борги.

Торд Шульц підвівся, підійшов до вікна і визирнув надвір. Схоже, вони невдовзі приїдуть.

Цього разу схема оборудки була інакшою. Він мав узяти пакунок у міжнародний рейс до Бангкока. Бозна-чому. Все одно, що пхатися до Тули з власним самоваром, як кажуть росіяни. У всякому разі, це була вже шоста подорож, і досі все проходило без жодної зачіпки.

В сусідніх будинках горіло світло, але до них було доволі далеко. «Такі самотні оселі», — подумалося йому. В ті часи, коли «Гардермоен» був військовою базою, в тих будівлях мешкали офіцери. То були одноповерхові, абсолютно однакові коробки з широкими та голими галявинами поміж будинками. Збудовані максимально низькими, щоби об них, бува, не зачепився літак, що заходить на посадку. А велика відстань між будинками пояснювалася необхідністю локалізувати пожежу, яка неминуче виникла б після падіння літака.

Вони мешкали тут під час його обов’язкової військової служби, коли він був пілотом військово-транспортних «Геркулесів». Їхні діти бігали поміж будинками і ходили в гості до сусідських дітей. Літній день, субота. Чоловіки у фартухах та з пляшками аперитиву в руках смажать шашлики. З розчинених вікон чується розмова — то жінки готують салати й попивають лікер «Кампарі». Схоже на сцену з його улюбленого фільму «The Right Stuff», де йшлося про перших астронавтів та пілота-випробувача Чака Їгера. Чорт, а вони такі привабливі, ці дружини пілотів! Незважаючи на те, що їхні чоловіки — всього-на-всього пілоти «Геркулесів». У ті дні вони були щасливі, хіба ж ні? Може, саме через це він сюди й повернувся? Раптово виникле підсвідоме бажання здійснити подорож у минуле? Чи бажання розібратися: в який саме момент усе пішло котові під хвіст? Розібратися, щоби потім змінити хід подій на краще?

Торд Шульц побачив авто, що наближалося, автоматично зиркнув на годинника і в бортовому журналі пам’яті подумки відмітив, що вони спізнилися на вісімнадцять хвилин.

Він підійшов до кавового столика. Двічі вдихнув і видихнув. Потім прилаштував скручену руркою купюру біля нижнього краю кокаїнової смужки, нахилився і вдихнув порошок у ніс. Слизову оболонку боляче обпекло. Він послинив кінчик пальця, провів ним по решті порошку і втер його собі у ясна. Порошок був гіркий на смак. У цю мить задзвонив дверний дзвінок.

То були ті ж самі двійко хлопців-мормонів, що й завжди. Один маленький, другий високий, і обидва — у парадно-вихідному вбранні. Але з-під їхніх рукавів усе одно виднілися татуювання. Виглядали вони майже комічно.

Мормони подали йому пакунок. Півкілограма однією довгастою ковбаскою, яку можна було зручно прилаштувати під