Читати книгу - "За п’ять кроків до кохання"

Вона закочує очі, явно не в захваті від мене.

— Здавати свою палату друзям для сексу — це точно несимпатично.

А, вона справжня пай-дівчинка.

— Сексу? Та що ти, ні. Вони збиралися влаштувати там трохи галасливі збори книжкового клубу десь на годину.

Вона зиркає на мене, явно не в захваті від мого сарказму.

— А. Он воно що, — кажу я, схрещуючи руки на грудях. — Ти щось маєш проти сексу.

— Звісно, ні! У мене був секс, — каже вона, і її очі розширюються, коли ці слова вивалюються в неї з горла. — Це нормально…

Це найбільша брехня, яку я чув за цілий рік, а я ж практично оточений людьми, котрі намагаються підсолодити той факт, що я помираю.

Я сміюся.

— «Нормально» — це якось не дуже схвально, але я шукаю спільну мову скрізь, де можна.

Її густі брови суворо сходяться.

— У нас немає нічого спільного.

Я підморгую — надто вже весело дражнити її.

— Холодна зустріч. Мені подобається.

Двері зі стукотом відчиняються, і влітає Барб, від чого ми підстрибуємо, здивовані несподіваним галасом.

— Вілле Ньюмен! Ти що тут робиш? Тобі не можна йти з третього поверху після того, що ти утнув на тому тижні!

Я озираюся на дівчину.

— Ось і маєш. Ім’я до твого маленького психологічного портрета. А твоє як?

Вона гнівно зиркає на мене, швиденько натягуючи маску знов на рота, доки Барб не помітила.

— Я тебе ігнорую.

Непогано. Пай-дівчинка має норов.

— І явна улюбленка вчительки.

— Шість кроків, завжди! Ви обоє знаєте правила!

Я усвідомлюю, що стою надто близько, і відступаю на крок, коли наближається Барб, врізаючись у напружений простір між нами. Звузивши очі, озирається на мене.

— Що це ти тут робиш?

— М-м, — кажу я, вказуючи на оглядове вікно. — Дивлюся на немовлят.

Вона явно не вважає це кумедним.

— Ану марш до своєї палати. Де твоя маска?

Я підіймаю руку й торкаюся свого неприкритого обличчя.

— Стелло, дякую, що твоя маска на тобі, — каже Барб.

— П’ять секунд тому не було, — бурмочу я.

Стелла гнівно зиркає на мене понад головою Барб, і я широко всміхаюсь у відповідь.

Стелла.

Її звати Стелла.

Не можу допустити, щоб Барб і справді виставила мене, тож вирішую забиратися звідси. Наразі з мене вже досить доган.

— Веселіше, Стелло, — кажу я, відстрибуючи до дверей. — Таке життя. Ти й не помітиш, як воно скінчиться.

Я прямую за двері, через міст і крізь крило С. Замість того щоб повертатися довгим шляхом, застрибую в значно хиткіший непрозорий ліфт, котрий відшукав два дні тому. Той випльовує мене просто біля поста медсестер на моєму поверсі, де Джулі читає, схилившись над якимись паперами.

— Гей, Джулі, — кажу я, спираючись на стійку й беручи олівець.

Вона кидає погляд угору, швиденько дивиться на мене, перш ніж знов опустити очі на папери в її руках.

— Що це ти задумав?

— Е, вештаюся лікарнею. Дістаю Барб, — кажу я, знизуючи плечима і ялозячи в пальцях олівець. — Вона така злюка.

— Вілле, вона не злюка, вона просто, знаєш…

Дивлюся на неї.

— Злюка.

Вона спирається на медсестринську стійку, поклавши руку на свій надзвичайно вагітний живіт.

— Жорстка. Правила важливі. Особливо для Барб. Вона не ризикуватиме.

Я озираюся й бачу, як двері в кінці коридору знову широко відчиняються і звідти виходять Барб і пай-дівчинка власною особою.

Очі Барб звужуються, коли вона дивиться на мене, і я з невинним виглядом знизую плечима.

— Що? Я говорю до Джулі.

Вона пирхає, і вони вдвох проходять коридором до кімнати Стелли. Стелла поправляє маску, озираючись на мене, і на крихітну мить зустрічається зі мною очима.

Я зітхаю, дивлячись їй услід.

— Терпіти мене не може.

— Котра з них? — уточнює Джулі, простеживши за моїм поглядом у коридор.

Двері палати Стелли зачиняються за ними двома, і я озираюся на Джулі.

Та дивиться на мене поглядом, який я бачив мільйон разів, відколи потрапив сюди. Її блакитні очі наповнені сумішшю «Збожеволів?» і чогось близького до турботи.

Утім, здебільшого це таки «Збожеволів?»

— Навіть не думай про це, Вілле.

Я кидаю погляд на теку, що лежить перед нею, і в око впадає ім’я у верхньому лівому кутку.

Стелла Ґрант.

— Гаразд, — кажу я, наче нічого особливого не сталося. — Добраніч.

Простую до палати 315, куди дістаюся захеканий, з повним горлом і легенями слизу й болем у грудях після вилазки. Знав би, що доведеться мало не марафон бігти по всій лікарні, може, потурбувався би прихопити з собою концентратор кисню.

Ех, кого я обманюю?

Дивлюся на годинник, переконуючись, що минула година, і відчиняю двері. Вмикаю світло, помічаю згорнуту записку від Гоуп і Джейсона на стандартних крохмально-білих лікарняних простирадлах.

Як романтично з їхнього боку.

Намагаюся не засмучуватись, що вони вже пішли. Мама витягла мене зі школи й перевела на домашнє навчання в режимі міжнародного туризму по лікарнях, відколи вісім місяців тому в мене знайшли бактерію B. cepacia. Наче до того моє життя вже не обіцяло бути сміховинно коротким, B. cepacia відгризе від нього ще величезний шмат, зруйнувавши й без того хрінову легеневу функцію швидше, ніж це вже відбувалось. І не бачити тобі нових легень, якщо у тебе всередині лютує бактерія, яку жодні антибіотики не беруть.

Але «невиліковний» — то для моєї матері лише припущення, і вона рішуче налаштована знайти рятівне лікування, наче голку в скирті сіна. Навіть якщо для цього доведеться відрізати мене від усіх.

Принаймні ця лікарня за півгодини їзди від Гоуп і Джейсона, тож вони можуть регулярно відвідувати мене й тримати в курсі всього, що я пропускаю в школі. Відколи я підхопив B. cepacia, почуваюся так, наче вони єдині, хто не поводиться зі мною, як із лабораторним щуром. Вони завжди такі були — може, тому ми так ідеально ладнаємо між собою.

Я розгортаю записку і бачу в ній сердечко та написане охайним почерком Гоуп «Скоро побачимось! За два тижні тобі стукне аж 18! Гоуп і Джейсон». І це викликає в мене усмішку.

«Аж 18». Ще два тижні — і я сам собі