Читати книгу - "Невситимі, Анна Мавченко"

Активно закивала – і вже за мить змогла вільно дихати. Забившись у кутик прихожої, з жахом вирячилася на молодого незнайомця. Величезний, як той чужинець, якого сьогодні до нас привели; проте плечі вужчі, волосся русе й довге, очі темно-карі, здається; одяг такий самий незрозуміло-сірий.

- Х-хто ви? – запитала тремтячим голосом.

- Не важливо. Я шукаю свого господаря. Відведи мене до нього! – наказав хлопець, пригрозивши своїм клинком.

Укотре здригнувшись, боязко поцікавилася:

- Що ви зробили з Марфою? Чому я її більше не чую?

- Жива вона! Просто прилягла відпочити, – хижо скривився ворог.

Кивнула й тихо почала:

- Якщо ваш господар – той чоловік, на якого вночі дерево впало, то він зараз у будиночку пана Тераки. Марфа ходила вдень його лікувати.

- Веди! – коротке та грізне. - І ні пари з уст!

Мене зловили за руку, приперши до лівого ребра гостре лезо. Сковтнувши в‘язку слину, повела непроханого гостя до потрібного місця. Дорога, як на зло, була пуста і тиха: жодної живої душі, окрім сусідського кота, ми не стріли. Йти було не далеко, тому довго мучитися не довелося. Вже за п‘ять хвилин чужинець вправно відмикав двері дільничого.

Старий пес Барк миттю почав на нас лаяти, однак іноземець стрелив у нього грізним поглядом, і той змовк. Заскавучав і втік.

У самому будинку було тихо. Господарі пішли на свято Серця, зоставивши непритомного громила в зачиненій гостьовій спальні. Хто б міг подумати, що по нього прийдуть?! Якби знали, охорона дому одним псом не обмежилася б.

Чужинець без зайвих зусиль і, майже, беззвучно зірвав замок з останньої перешкоди й важкою фігурою увійшов усередину.

- Де він? – запитав мене злісно, натрапивши на пусте зім’яте ложе.

- Довго ж ти, – долинуло насмішкувато-спокійне, після чого з тіні у трикутник світла, котре лилось із коридору, вийшов цілком собі здоровий чоловік.

- Хотів мінімізувати ризики, – скривився воїн, що досі тримав біля мого лівого боку гострезний ніж. - Ви як?

- Гадаю, відповідь очевидна, – нещодавно поранений показово стягнув із себе бинти й відкинув їх у сторону.

Вражає.

І лякає.

- Я виконала ваш наказ. Тепер відпустите мене? – боязко звернулася до іноземця.

- А це що за прекрасне створіння? – пильний медовий погляд нарешті зацікавився мною.

- Наш квиток на волю, – розтягнув губи у вдоволеній посмішці мій полонитель.

- Стривайте! Ви ж… – почала було я, та ранковий гість перебив.

- Рано ще повертатися. Карлос повинен повірити, що йому вдалося мене позбутися. Він розслабиться, утратить пильність, і тоді ми нагадаємо про себе, – звертався «поранений» до свого приятеля, однак погляд досі був прикутий до мене.

Від цього зробилося ніяково, проте страх нікуди не дівся. Щоки запалали, хоча саме обличчя, підозрюю, набуло блідості. Таки не кожний день мене беруть у заручники чужинці з-за Межі.

- І що ви плануєте робити? – обережно поцікавився русоволосий.

- Чекати. Я залишуся на певний час тут, а ти отримаєш особливе завдання.

Вдаватися у деталі чоловік не став, натомість перевів тему:

- Деркане, заховай ніж, ти її лякаєш.

Його чи то слуга, чи то помічник відступив на крок, заховавши зброю в піхви й перегородивши собою прохід. Схоже, попіклувався про те, аби я не втекла. Дарма. Розуму мені вистачає, і я ще з першого разу зрозуміла, що надто повільна.

- Дякую, – кивнула боязко.

- Не бійся, ми тобі не вороги, – запевнив жовтоокий.

- Друзі не стали б погрожувати зброєю, – бовкнула напружено та злегка істерично.

- Боюся, друзями нам теж не бути, – загадкове.

Чужинець розтягнув губи в дивній усмішці й пильним поглядом пройшовся по моєму тілу.

Шкірою пробігли мурахи. Відвернулася й нервово зітхнула.

- То що мені робити? – озвався названий Дерканом.

Його господар звідкись дістав невеличкого листа й простягнув його хлопцеві.

- Тут усі вказівки. Не забувай тримати мене в курсі, – не прохання, швидше, наказ.

- Слухаюся! – коротко кивнув русоволосий, після чого розгублено глянув на мене. - А з нею що?

- Я сам розберуся, – недобре всміхнувся чужинець.

Хлопець для чогось коротко вклонився і зник за вхідними дверима. Ми з жовтооким незнайомцем зосталися сам на сам.

Страх досі лоскотав мені груди. Я не знала, чого чекати, але намагалася триматися мужньо.

- Ви вб’єте мене?

- Ні, – похитав головою чоловік, зробивши крок мені назустріч.

Я відступила і вперлася спиною в холодну стіну. Кімнатка була невелика, двоє нормальних людей із легкістю б розминулися, однак іноземець, як я вже згадувала раніше, був більш ніж на цілу голову вищий за мене, та й тілом володів не аби яким.

- Я тобі не ворог, – знову тихе й упевнене.

- Прості слова часто і гроша не варті, якими б щирими не були. Пробачте, я не знаю, що ви за людина… І чи людина взагалі, – життя навчило, що навіть найрідніші можуть зрадити, тож до запевнень чужинця варто було ставитися зі ще більшою обережністю.

Проте аж ніяк не сліпою зухвалістю, котра з мене так і перла.

Чоловік насмішкувато хмикнув:

- Смілива.

- Чесна, – виправила. - І скажу, що раз ви так швидко видужали, краще покиньте Мефес. Вам тут будуть не раді. Особливо після того, що ваш друг зробив зі мною та Марфою.

- Ніхто й ні про що не дізнається, – хижо всміхнувся чужинець. - Ваша знахарка на ранок нічого не згадає, а ти триматимеш свій спритний язичок за прекрасними губами.

Сказано це було таким тоном, що я побоялася заперечити. Таки міру чесності чи сміливості треба знати, якщо я не хочу завести собі ворога. Особливо такого моторошно-небезпечного. Або ж одразу могилу.

- Повертайся додому й поводься так, наче нічого не сталося, – попросили тихо.

Мовчки кивнула, важко відліпилася від стіни та твердими ногами попрямувала до виходу, потилицею відчуваючи пильну увагу чоловіка.