Читати книгу - "Позасвіття, Лара Роса"

– Гадаєте?! – Олекса надто уважно й серйозно дивився в її очі.

Ірена відчула, як її щоки почали потроху палати й вона відвела погляд:

– Я – не мистецтвознавець. Це – нічого незначуща думка пересічної зіваки. Але, як на мене, то дуже багато, так званих художників, надто переоцінені. Особливо, посеред модерністських течій. Ніколи не зрозумію: у чім цінність «Чорного квадрату»? І «Червоного», на всяк випадок, також.

Чоловік тихо розсміявся, беручи її за руку й ведучи до наступної роботи:

– Повірте, не тільки ви цього не розумієте.

Наступна картина називалась «Народження» й зображала жерло вулкана, з якого виривалась магма, перетворюючись поступово у людину з високо здійнятою головою. Фарби ніби насправді палали, і здавалось, що розпечений потік от-от потече долі. Ірена з цікавістю розглядала полотно й ловила себе на враженні, що ще трохи і її вух долине гуркіт розбурханої стихії, а на голови глядачів осиплеться вулканічний попіл.

Дівчина стояла, мов зачарована: як… як вдається творити живі мазки? Кому ці генії продають душу? Але прикрість в тому, що ось таких митців затирають ті, хто за мільйони продають створені не зна з якого розуму нісенітниці! Здається, що деякі знаменитості від мистецтва – це ті, хто проплатив крутих маркетологів.

– Маю надію, що ви не пожалкуєте через те, що погодились скласти мені компанію, – роздалося над вухом.

Ірена обернулась до співрозмовника й на мить прикипіла до його очей, здивовано відмітивши, що вони якимось чином зберігають свої золотаві блискавки навіть у приміщенні. Вона швиденько усміхнулась, відволікаючи увагу від трохи задовгого погляду:

– Я вже не жалкую. Навіть, якби тут були лише ці дві картини, я не вважала би свій час витраченим марно.

Олекса розплився у посмішці:

– Ірена, ви мене дуже порадували. Я боявся, що вам не сподобається.

– Якби ви притягли мене на виставку кубізму, чи чогось у цьому дусі, то, будьте певні, мені б точно не сподобалось!

– Матиму на увазі, – якось двозначно кивнув чоловік.

Вона не встигла відповісти, як десь збоку долинув гучний оклик:

– Олекса! Друже!

До них, привітно усміхаючись, наближався кремезний, середнього зросту хлопець років двадцяти п’яти-семи з коротким русявим волоссям, стриженим під їжачка, й очима глибокого сірого кольору, схожого на платину. Він радісно простяг руку Олексі:

– Радий тебе бачити!

Чоловіки потисли один одному руки й розвернулись до дівчини:

– Знайомтесь, – Олекса легенько підобійняв її за плечі, – Ірена.

– Вільховська, – додала вона, теж простягаючи долоню незнайомцю.

– Андрій, – обережно стис він її руку у своєму лапищі, – Майоран. Радий знайомству!

– Майоран?! – здивовано зметнула вона бровами. – Це справжнє прізвище?

– На жаль, ні, – трохи прикро здвигнув плечима хлопець. – Лише псевдонім. З’явився після першої моєї роботи, де з долоні виростала ця сама квітка. А так: Плесків. Нічого незвичного.

– То це ви – автор цих робіт? – здогадалась дівчина.

– Так, – аж занадто скромно опустив свої очі той.

– І перша картина теж тут?

– Ні, її давно викупили.

– Прикро, – сумовито посміхнулась Ірена. – Хотілось би побачити: з чого все починалось.

– Вам сподобалось? – зрадів хлопець.

– Так! Дуже! – радо закивала вона.

– Певен, що тут є ще багато чого, чим можна помилуватись, щоб не жалкувати за однією картиною, – з якимось утиском промовив Олекса, і в його голосі бринів нібито метал.

Дівчина підняла погляд на супутника й подивувалась зміні його настрою. Ні, на обличчі була все та ж усмішка, але очі начебто потемнішали й в них ввижались не надто добрі спалахи. Вона поглянула на свого нового знайомця і їй здалось, що той дещо знітився під жорстким поглядом Олекси. Андрій також намагався усміхатись, але якось заметушився:

– Прошу вибачення, панове, але я маю йти, бо ж на мене чекають.

– Хвилинку, друже! – Олекса схилився до дівчини. – Ірена, пробачте, будь ласка, я відлучуся на п’ять хвилин: мені край важливо перемовитись з Андрієм.

– Звичайно! – погодилась вона. – Я піду далі. Наздоженете.

Ірена попрямувала до наступної картини та, завмерши навпроти неї, крадькома кидала погляди на свого супутника та його співрозмовника. Вони відійшли трохи осторонь, щоб не заважати відвідувачам виставки, й про щось тихо, але явно напружено розмовляли. Причому Олекса виглядав як вчитель, що вичитує своєму учню, який скидався занадто зніченим й, начебто виправдовувався. Здавалось, вони давно знайомі. Дівчині було дуже цікаво: про що йде суперечка, але підійти ближче непоміченою не уявлялося можливим, й вона перейшла до іншої роботи.

Спочатку Ірена просто розглядала картину, на якій була зображена дівчина на зразок Афродіти, хоча й прикрита легким напівпрозорим платтям. Але богиня виринала з піни морської, а дівчина – із зоряного сяйва десь посеред Всесвіту. В руках вона тримала пензля й палітру, а перед нею виднівся мольберт з полотном, на якому неначе оживав ворон в міру його малювання. Здавалось, що як тільки художниця покладе останній мазок, птах злетить.

Знов ворон! Ірена раптом застигла, вдивляючись у зображення. Вона не вірила в те, що бачила: дівчина на картині стояла впівоберта, і можна було розгледіти профіль. Але… це був саме її профіль! Її зачіска! Навіть родимка, що виднілась на напівоголеній спині, знаходилась саме там, де й в неї: біля правої лопатки…

Чим більше вона вдивлялась в полотно, тим більше їй здавалось, що воно ожива на очах: птах залопотів крилами та повернув до неї голову, клацнувши дзьобом. Ще мить – й він вирветься на волю – тільки-но майстриня завершить роботу! Навіть голос – той самий, хриплуватий – зчудився, тільки слів цього разу не розібрала…

В Ірени замиготіли мушки поперед очима, запаморочилось в голові й вона поточилась. Мабуть би й впала, але чиїсь сильні руки встигли притримати її, притиснувши до грудей: