Читати книгу - "Позасвіття, Лара Роса"

– Вам зле? – почувся стурбований голос Олекси.

– Мені…, – зненацька охриплим голосом ледь просипіла вона, – потрібно на повітря.

– Звичайно. Ходімте.

Обережно утримуючи за талію, чоловік вивів її на подвір’я й всадив на лавку. Зі своєї сумки він дістав пляшку з водою, відкоркував та подав дівчині:

– Випийте. Вам стане краще.

– Дякую, – вона жадібно припала до води, бо чомусь й справді зараз її мучила спрага.

– Ірена, що сталось? – начебто випадково торкнувся він її руки, забираючи пляшку.

Дівчина примружилась, хмурячи брови, намагаючись й сама зрозуміти, що відбулось:

– Не знаю. Та картина – з дівчиною… На мить мені здалося, що…, – вона мотнула головою, нібито відганяючи ману. – Ні! Не звертайте увагу, – Ірена слабко всміхнулась. – Просто маячня: я погано виспалась. Пробачте.

– За віщо? – здивовано вигнув брову чоловік.

– Зі мною самі проблеми, – здригнувся її голос.

– Не кажіть дурниць! – він наче аж розсердився, але швидко опанував себе й знову усміхався абсолютно прихильною усмішкою, що струменіла теплом та увагою.

Ірена навіть подивувалась тому, що за першим враженням знаходила в ньому щось, що відштовхувало. Мабуть-таки, перше враження бува хибним.

– Хіба – ні? – схилила вона голову набік, сумно всміхаючись. – Я – ходяча проблема. Брешу: інколи ще й мало не падаюча. Не лякає?

– Мене?! – чоловік надто голосно розсміявся. – Цим ви мене точно не злякаєте!

– Зазвичай, подібне відштовхує, – болісно скривилась вона.

Олекса осудливо похитав головою:

– Я оцінюю людей за багатьма критеріями й, повірте, здоров’я серед них нема.

– Страшно уявити, як оцінили мене ви з першої сутички, коли я на вас роздратовано рикала, – Ірена здійняла на чоловіка прискіпливий погляд, намагаючись розгледіти все, що не було озвучено.

– Злякати мене вам не вдалось, хоч ви й старанно це робили, – він усміхнувсь. – То що: будемо продовжувати насолоджуватись повітрям, чи – мистецтвом? Як ви почуваєтесь?

– Як не дивно, – дівчина й справді здивувалась, – але добре. Начебто й не було нічого.

Олекса піднявся з лавки й простяг їй долоню:

– Хотілось би тішити себе, що це я так добре впливаю на ваш стан, – знов всміхнувся він.

Ірена сперлась на його руку підіймаючись:

– Вода у вас, мабуть, чарівна.

– Не повірите, – реготнув чоловік, – жива!

– Яке везіння! – розсміялась вона разом з ним. – Тепер в мене є знайомий чарівник!

– До ваших послуг, пані! – хитнув він головою, неначе гусар, запрошуючи на танок.

Повернувшись до виставки, Олекса надто швидко провів дівчину повз тієї картини, біля котрої їй стало моторошно. Вона навіть не встигла розгледіти ту наново, хоча здалось, що в ній щось змінилось. Ірена хотіла зупинитись, щоб зрозуміти: що змінилось, якщо й насправді зміна відбулась, але її увагу відвернув сам автор, котрий зненацька виринув звідкись:

– Я злякався, що ви вже пішли, так і не додивившись до кінця.

– Нізащо! – аж надто жваво й несподівано для себе самої мотнула головою дівчина. – Хочу побачити все!

– Порадували! – зрадів хлопець. – Тоді, запрошую на мій майстер-клас, що відбудеться через два дні у моїй студії.

Слова застрягли в горлі Ірени. Вона вже хотіла відмовитись, але почула ледь чутний голос Олекси:

– Погоджуйтесь.

Ні! Вона не підписувалась на повний розлад у своєму тихому житті! Її не просто витягали з її затишної мушлі: її мушлю, здається, намагались розбити, щоби й сховатись було ніде. Дівчина намірилась відповісти тверде «ні», та натомість в її голові заструменіли дивні образи, які вона навіть не встигала зрозуміти, і несподівано для себе ствердно хитнула головою:

– Добре. Але…, – вона тієї ж миті спохопилась, – я навіть не знаю: де це й… що взагалі потрібно… Мабуть…

На язиці знов завертілась відмова, та її випередив Олекса:

– Я відвезу вас.

А усміхнений Андрій додав, що нічого не потрібно: в нього все вже буде там. Від неї – лише присутність. Десь там всередині загомонів внутрішній параноїк, що сигналив руками, ногами – усім, чим тільки можливо, що їхати з малознайомим чоловіком до взагалі незнайомого – дуже погана ідея й небезпечна. Та їй знов не дали щось відповісти, випередивши:

– Там буде не менше десяти людей: чоловіки, жінки й навіть діти, – продовжував хлопець. – Я хочу продемонструвати, на що здатні навіть ті люди, котрі взагалі не вміють малювати, як вони вважають.

Ірена здивовано блимнула очима:

– Тобто? Не хочете ж ви сказати, що малювати може кожен?

– З вашого розуміння: малювання – це точна передача обрисів та кольорів будь-яких об’єктів зі збереженням їхньої об’ємності. Так, приблизно? – він уважно дивився прямо їй у вічі.

– Ну-у-у, – протягла вона, – взагалі-то, так.

– Так вважає більшість, – Андрій скептично закивав головою. – Малювання – це набагато більше, ніж просто передати пропорціональність форм. І я не про абстракціонізм в його класичному розумінні, – кинув він застережний погляд. – Те, що я маю намір продемонструвати, знаходиться десь посередині між душевним поривом й арттерапією. Не обов’язково відображати якісь об’єкти, – він трохи помовчав. – Але, краще, я покажу. Приходьте: я буду вам вдячний.

Хлопець з такою пристрастю про це розповідав, що відмовляться було не зручно. Ірена коливалась:

– Це десь далеко?

– Та, ні! Тут поруч: у Центрально-міському районі. Олекса знає де. Поштовий, 35: там, де торговельний центр, на другому поверсі. О другій дня.

Дівчина здалась:

– Добре. Я постараюсь, – все ж таки залишила собі маленьку лазівку, – якщо буду нормально почуватись.

– Я ж пообіцяв, – ледь торкнувся її руки Олекса, – що доставлю вас. А з «живою» водою вашому самопочуттю не загрожує взагалі нічого, – всміхнувсь він.

– О-о-о! – розсміялась дівчина. – Не довіряти чарівнику, котрий сьогодні врятував мене від неепічного падіння, було б образливим! В такому разі мої шанси опинитись на вашому майстер-класі, Андрію, підвищуються процентів до дев’яноста.