Читати книгу - "Позасвіття, Лара Роса"

– Чудово! – простягнув він руку. – Чекатиму. А зараз пробачте: треба знову бігти.

Хлопець зник, а Ірена втупилася свердлильним поглядом в Олексу:

– Ви ж казали, що не місцевий!

Він здвигнув плечима:

– Так. Але я часто бував у вашому місті, й маю тут декількох знайомих. Й трохи знаю центр. А ви інакше не погодились би скласти мені компанію.

– Все одно, в машину до вас я не сяду, – вперто повторила вона.

– Як забажаєте, пані, – посміхнувся той. – Поїдемо на таксі.

– Ви так розоритесь.

– Це не найстрашніше, що може статись в моєму житті, повірте, – чоловік враз посерйознішав.

– І що для вас – найстрашніше?

– З’їсти мої черевики, – швиденько перевів він тему в жарт. – Але ця загроза, здається, мене оминула, – він узяв Ірену під руку. – Ви ще не втратили бажання додивитись виставку?

– Ні в якому разі!

Вони попрямували вздовж стін, зупиняючись біля кожної з робіт художника. Ірена відмітила, що багато його картин були пов’язані тим чи іншим чином з птахами, або стихіями. Андрій просто-таки оспівував красу природної міці, гармонічно сплітаючи її з образами людей, чи то пернатих. Але були й інші образи: вовка, рисі, оленя, змії – поодинокі, та все ж. Й вони також межували з людськими рисами, зрощуючись з ними тонкою гранню.

Олекса так само відвіз її додому на таксі після того, як разом посиділи в невеличкому затишному кафе після виставки – обіцяла ж. Вони розпрощались біля її під’їзду, й чоловік таки виманив номер її телефону, клятвено пообіцявши не докучати дзвінками.

Вдома Ірену прискіпливо допитала мама, бажаючи знати все й про виставку й, насамперед, про нового знайомця доньки. Але, коли дівчина розповіла про ту картину, на якій було зображено схожу на неї дівчину, мати замислилась:

– Ти впевнена, що вона схожа на тебе?

– Абсолютно. Може, й були б сумніви, якби не родимка на тому самому місці, де й в мене.

– Дивно. Дуже дивно, – задумливо похитала головою жінка.

– І, що ти про це думаєш? В мене параноя?

– Якби тобі усюди ввижалось щось подібне, – вона напів усміхнулась, – тоді можна було би говорити про параною, – мати кинула прискіпливий погляд на доньку. – Чи я чогось не знаю?

– Красно дякую, пані! – фиркнула Ірена. – За кого ти мене маєш?

– За параноїка? – закусивши нижню губу, блимнула на неї матір.

– Знущаєшся? Ну-ну! – зіщулила очі дівчина.

– Чом би й ні? – абсолютно серйозно видала жінка. – Не все ж тобі наді мною.

– Мама! – не стрималась Ірена. – Годі вже!

– Я двадцять п’ять років мама!

– Дякую, що нагадала, – невдоволено пирснула донька. – Піду з горя засну.

– І що ж за горе: роки, чи факт мого материнства?

– Звичайно, роки, – пробурмотіла Ірена, прямуючи до кімнати. – На добраніч!

– Навзаєм!

Хоча день видався виснажливим, заснула Ірена не відразу, довго вертячись в постелі. Та не встигла вона стулити віки, як у вікно знов влетів кажан, через хвилину перетворившись на ворона. Цього разу він усівся на спинку крісла й зацікавлено розглядав дещо перелякану дівчину. Нарешті вона не витримала мовчанки:

– Хто ти?

Птах голосно каркнув, хлопнув крилами й злетів над нею. Їй навіть здалось, що він прохрипів щось на зразок: «Тримай!» – та на її ліву долоню впав чималенький шматок бурштину. Так, того самого знайомого окрасу: темний мед змішаний із соком стиглої вишні, та золотавими блискавками. Він був гарячим, немовби живим – замало не пульсував, віддаючи свій жар її руці.

«Не загуби!» – почулось їй.

Птах пролетів крізь стіну, а вона прокинулась, затискуючи у долоні палахкотючий камінь. За вікном сіріло. Ірена розпустила пальці, і їй дуже захотілось себе ущипнути, бо у руці все ще лежав шматок бурштину. Поки вона витріщалась на нього, він, зненацька, розтанув, немов крижана бурулька, розплився по її шкірі й всотався в неї, не залишивши й сліду.

Дівчина замотала головою, покліпала очима та навіть вщипнула себе: на долоні не було нічого. Навіть сліду не залишилось. Лише занадто гарячою шкіра була ще з хвилину, та й те минулось.

Ірена впала на подушку, намагаючись зрозуміти: це їй все привиділось, чи ні?