Читати книгу - "Вовчиця. Присяга крові, Анна Юняєва"

Наступного дня Ельза вийшла на подвір’я, сьогодні мав пройти поєдинок з Тео, який вирішить не тільки її долю. Вона розуміла, що шляху назад немає, тому намагалася відігнати всі зайві думки, адже бій забере занадто багато сил й зараз не час для хвилювань. Вона підходила все ближче до водоспаду Амаро, вона відчувала, що зграя Вільтонів та Лерісонів стоїть там та чекають початку. 

Тео стояв з оголеним торсом в одних штанах, він повернувся до Ельзи, щойно вона з’явилася в полі зору. 

– Все ж таки прийшла. – він натягнув посмішку на своє обличчя та скоротив дистанцію між ними. 

– Багато говориш. – вона сказала та почала обертатися на вовка, Тео не відставав, два вовка стояли в колі оточені двома зграями. 
Ельза перша почала атакувати, вона кинулася на нього замахнувшись лапою та випустила масивні кігті. Проте, вовк встиг ухилитися та пошкрябав Ельзі передпліччя. Вона відскочила та загарчала показуючи ікла з пащі, вона не звертала увагу на біль та кров, яка поступала з рани. Вони ходили по колу спостерігаючи за рухами одне одного, проте не поспішали нападати. 

–  “Це все на що ти здатна?” –  Тео гарчав та дивився на Ельзу скляними очима. 

–  “Ми, навіть, не починали”. –  Вона стрибнула та повалила вовка нависаючи над ним та вовк схопив у пащі її поранену лапу від чого вона завила та провела кігтями по його морді, через що йому довелося її відпустити. Зграя відійшла якомога далі від них аби не потрапити під перепалку. Тео підскочив на лапи та накинувся на Ельзу, яка стояла на краю водоспаду ледь опираючись на поранену лапу й наступної миті вони летіли з висоти не припиняючи битися, вони кусали одне одного куди тільки встигли дістати, Ельза встигла поранити його шию, проте вовк ніби не відчував болю продовжував дряпати її тіло. Зграя підійшла до краю та дивилися як Альфи зникли у воді. Вони спостерігали намагаючись розгледіти хоча б когось й першим з води на берег вийшов стомлений Тео, який лежав на землі в людській подобі, проте Ельзи все ще не було видно. Майл побачив, як вовчиця почала виповзати також на берег недалеко від Тео, вона була вся в крові та слабко дихала від чого вона почала приймати людську подобу, він хотів кинутися слідом, щоб допомогти, проте почув як його зупинив Сальван. 

– “Вона вирішила битися за честь, якщо влізеш, то все тільки погіршиш”. – Бета стояв та дивився на вовчицю, яка скривилася від болю. Вона намагалася підвестися на ноги, проте вони не слухалися її.  

– “Вона стікає кров’ю, її регенерація не працює, бо сильно ослабла. Це треба зупинити!” – Майл гарчав, він не міг тримати емоції в собі. 

– “Поєдинок припиниться тільки тоді, коли один з них визнає поразку. Нам лишається тільки чекати”. – Сальван сказав це з гіркотою в серці, адже діти Альфи були для нього як свої, тому дивитися на біль Ельзи йому було нестерпно. 

Щойно вовчиця піднялася, як відчула руки на своїй шиї. 

– Далеко зібралася, кохана? – він продовжував насміхатися, хоча сам ледь стояв на ногах. Вона з останніх сил вдарила його в живіт та повалилася на землю хапаючи повітря. Тео загарчав та ставши на ноги підійшов до вовчиці поглядаючи на неї. 

– Ніяк не заспокоїшся? Визнай поразку й покінчимо з цим. – він пропалював її поглядом. 

– Нізащо! – вона ледве змогла видавити з себе ці слова, слабкість тільки посилилася. 

Очі Тео накрила пелена гніву, він схопив палицю, яка лежала неподалік та розламавши її навпіл встромив гострим кінцем в праву частину грудей Ельзи від чого вся зграя почула крик Альфи, її біль відчув кожний вовк її клану. 

– Ти програла, все ще не дійшло?! – він прокрутив палицю змушуючи Альфу ще більше закричати від нестерпного болю. – Ти дала присягу на крові, прийшов час виконувати свою обіцянку. Те, що ти не бажаєш визнавати поразку нічого не змінює. Ти програла поєдинок Сейріо. – він підвівся та витягнув палицю. – Хоча, не впевнений, що ти стримаєш своє слово. –  він повернувся до неї спиною та хотів йти, проте його зупинив ослаблений голос вовчиці. 

– Не буду заперечувати того, що я не палаю до тебе приязню. – вона піднялася на тремтячі ноги, проте з останніх сил трималася не даючи їм підкоситися. – Та не смій говорити, що Лерісони не тримають свого слова! Я визнаю поразку та виконаю свою обіцянку. Запам’ятай раз і назавжди, Тео. –  вона повільно до нього підійшла ледве перебираючи ногами. – Лерісони не кидаються пустими обіцянками, ми завжди тримаємо своє слово. – останнє вона промовила не відводячи погляду від його очей. Тео лише хижо усміхнувся та повернувшись до неї спиною попрямував до поселення. 

– Це ми ще перевіримо, люба. – Ельзу дратувало, те як він називав її, проте сил щось відповісти не знайшлося. Щойно він віддалився вовчиця впала на землю втративши свідомість. Вона не пам’ятала, як її віднесли до місцевого лікаря. Лише час від часу вона пробуджувалася та знову втрачала свідомість. Вона лише чула обривки голосів. 

– Як це рани не регенерують?! – вона розплющила очі та побачила перед собою Майла, Тео та Барі - лікаря їхнього клану.  

– Рани занадто глибокі, вона занадто слабка, тому тіло не може саме заліковувати себе. Я зробив все, що міг. – ледь Барі встиг договорити, як Тео схопив його за горлянку. 

–  Значить, зробив мало! –  він не стримував гарчання, проте до нього підійшов Майл та відтягнув Альфу від лікаря.  

– Їй потрібний спокій, рани я перев’язав. Коли вона набереться сил, то зможе себе залікувати. –  він говорив це майже пошепки, адже боявся, щоб його слова не розгнівали Тео.