Читати книгу - "Витязь у ведмежій шкурі - 4, Кулик Степан"

Поки проводжав Зорицю, остаточно стемніло і гуляти по спустілому селі не мало сенсу. Тут хоч і не кам'яні джунглі, а все одно заблукати з незвички можна. Хоча б тому, що всі огорожі та хвіртки зроблені за «типовим» проектом. Угу, вулиця Будівельників, 25… третій поверх.

Власне, чому дивуватися, якщо для їхнього виготовлення використано єдиний доступний і недорогий матеріал — горбиль. Ще й оздоблені практично однаковими кущами. Бузок, ніби… Не надто на тому знаюся. Тим паче, коли не цвіте. Так що промахнутися і зайти на чуже подвір'я, а не до Борея, у темряві простіше простого. І пояснюй потім, що ти не навмисне людей потривожив. І взагалі — свій, а не ворог.

Одне добре — собак немає. Воно ж і дивно. Село без всюдисущих кобиздохів, які старанно обгавкують усіх, хто не проходить за категорією «господар», якесь… неживе чи що? У моєму селі, коли до бабусі на канікули їздив, пройти вулицею у тиші було нереально. Пси передавали тебе як естафетну паличку, супроводжуючи протокольним гавканням по всьому маршруту. А тут — благодать. Найгучніший звук — писк комара над вухом.

Тьху! Замріявся і таки мало не проскочив двір Борея.

Вікна темні, мабуть, уже спить… Невигадливе сільське життя. Сонце встало — за роботу. Сховалося за обрій — вечеря, молитва та на ліжко. Може, тому в селах так багато дітлахів?

Увійшов у стодолу. Ух, який аромат… свіже сіно пахне так, що ніякими парфумами не передати. До речі, шалений афродизіак. Голову дівчатам паморочить на раз. Перевірено особисто…

Вечерю, залишену господарем, побачив відразу. Очі до темряви звикли, а Борей ще й накрив усе білою шматиною.

Їсти не хотілося, а ось зі глечика сьорбнув із задоволенням. Потім упав на розстелену поверх сіна рогожу і залюбки розпростерся. Нічого, начебто, не робив, а втомився до скрипу у суглобах. Чи це тіло від телепортації ще не відійшло?

Неважливо. Головне, я сюди потрапив цілком, а не у вигляді фаршу, як невдаха-чернець… він же лікар, він же — шпигун тевтонців. Так що нема чого бухтіти, а треба спробувати якось влаштуватися. Звичайно, краще б додому повернутися, але якщо обставини тобі не підвладні — не треба мріяти про неможливе... Зрештою люди скрізь живуть. А деякі навіть дуже непогано. І моє завдання, опинитися серед їх числа. Адже став я у минулому світі власником замку і майже бароном.

Тож рефлексії та інші інтелігентські проблеми набік. Працюй, Степане. Якщо не хочеш все життя на сіновалі провести… Та не лежачи, а з вилами в руках.

За роздумами та психологічним накачуванням не помітив, як заснув.

Отямився від скрипу дверей.

Оскільки пережите все ще не відпустило, схопився моментально, звично нашаруючи рукою меч.

У дверях хтось стояв.

— Хто тут?

— Ой... — Тихенько зойкнуло у відповідь. Але й цього вигуку було достатньо, щоб зрозуміти візитер або жінка, або дитина. Не буває таких тонких голосів у чоловіків. — Хто тут?!

— Я перший запитав.

— Ой!

— Ой, це твоє ім'я? — напруга відпустила, і я спробував пожартувати.

— Ні… Це ж я… Зориця…

Несподівано... Я, звичайно, ніколи не проти продовження знайомства, але на такий швидкий розвиток подій все ж не розраховував. Щоб дівчина сама прийшла вночі на сінник до хлопця, з яким буквально щойно познайомилася… А з іншого боку, зі своїм статутом у чужий монастир не ходять. Може, саме так тут і заведено? То з якого переляку мені від такого щедрого подарунка долі відмовлятися?

— Чого завмерла? Іди сюди… — перейшов я від шепоту до нормального тембру, і зараз почув злякане:

— Тссс… Не так голосно… Почує…

— Хто? — не зрозумів я.

— Грабиця… — долинуло у відповідь ще тихіше. Щоправда, після цього дівчина повільно рушила в мій бік. Чомусь, задкуючи.

Ось же, трясця, труднощі перекладу! Яка ще грабиця? Це назва чогось чи сільська кличка? І перепитати ж не можна! Щоб не підставитися.

Зориця на той час уже не тільки підійшла, а й притулилася випуклою… гм… спиною. Ось тільки на любовні ігри не було схоже зовсім. Дівчину буквально лихоманило, личко її було білішим за ту шматину, якою Борей вечерю накрив. А очі здавались бездонними чорними дірками.

Е, ні! Схоже, тут щось серйозніше за розгніваних родичів буде.

— Розповідай! — Промовив вимогливо, водночас кладучи руки на стан і тісно притискаючи до себе. Не задля залицяння. Дівчині зараз було потрібно відчути тепло іншої людини.

— Я на вечірні посиденьки до Любави пішла. Сьогодні в неї збиралися… — дівчина показала мені щось у руках, але я в темряві не роздивився. — А вона як вистрибне... Я бігти... Але хіба ж від грабиці втечеш... Найближчим було подвір'я Борея... Добре, хвіртка виявилася незачиненою...

Не зрозумів? Я що, забув кільце накинути? Гм… Запросто. Звички ж немає.

— Хата далі, стодола ближче — я сюди й метнулася. А тут ти... Хоч не так страшно вмирати буде... Вона, мабуть, уже на подвір'ї. Я як вбігла, хвіртку за собою заперти не встигла.

Ні, так діло не піде, треба наводити ясність. І одними розпитуваннями тут не обійтися. Значить, доведеться самому йти за відповідями.