Читати книгу - "Будні феодала - 2, Олег Говда"

Степ, та степ навколо, вдалині обоз порошить.

Ага, розмріявся. Порошить... Повзе, як варений рак. Двадцять волових упряжок, розміреним кроком тягнуть основний вантаж. Ще дві дюжини возів, запряжених кіньми, везуть товар легший. В основному, одяг та запас провізії. Стадо корів, голів у сто і отара овець — останніх фіг порахуєш — сунуть стороною, залишаючи за собою вигризену до чорноти землю. Як сарана.

Мандруємо повільно. Від водойми до водойми. А трапиться річечка — рухаємося вздовж берега, так довго, скільки вийде, щоб не сильно відхилитися від північно-західного напрямку. Навоювавшись і нахапавши трохи майна — я повертаюся додому. У дароване мені королем Речі Посполитої село Полісся.

Таким було рішення, ухвалене на спільній раді Малого Кола моїх супутників та командирів.

Після гучного виявлення радості з приводу зцілення отамана, загони панцирних козаків і черкесів роз'їхалися по засідках. Козаки патрулюватимуть лівий берег, черкеси — правий. А я посадив усіх товаришів за сніданок і почав викладати плани на найближче майбутнє.

Прожект складався з двох основних справ: що робити? Нанести візит Хмельницькому, щоб отримати другу частину винагороди. Чи повертатися до рідних пенатів. Бо давно вже хотілося подивитись, чого там без мене накрутити встигли. Заодно перевірити, як витрачаються відпущені кошти. Зароблені, можна сказати, кривавими мозолями і потом. Згідно з кошторисом чи, як водиться при кожному грандіозному будівництві, витікають незримими струмками на бік?

Поїздка до Хмельницького мала свої плюси, бо принесла б мені фактично гарантований прибуток, причому не натуральним продуктом, а в дзвінкій монеті. До того ж, частину грошей можна було витратити на найм майстрових. Яких на Січі завжди було з надлишком. Особливо, ковалів та зброярів. Що в зростаючому, як я сподівався, городищі зовсім не зайве. Але була й складність — ніхто не міг достеменно сказати, де саме зараз гетьман знаходиться. Сидить у Переяславі чи Чигирині? Чи в похід на ляхів виступив? А ганятися за ним, ловлячи чутки, справа клопітна. Можливо, що й довга. Тоді як я вже й без цього досить затягнув із поверненням.

Воєвода, мабуть, зачекався. Дивується, куди його найманець подівся? Чим таким зайнятий, що за винагородою не поспішає? Погодьтеся — дуже дивно, для того, хто, як вважає Королькович, рідну сестру у бордель продати готовий. І підозріло…

А мені воно потрібне? У сенсі викликати підозри у найближчого вельможі? Який, сам по собі і не дуже страшний, але зайву, а то й шкідливу для іміджу чутку легко в королівські вуха пустити здатний.

На фіг... Особливо, якщо я не збираюся до нескінченності ухилятися від натяків Меліси та амазонки. А я ж не збираюся.

По-перше, — обіцяв.

По-друге, — самому набридло прокидатися в поті від жахіть. Які з кожним разом стають все яскравішими і насиченішими подіями. Того дивись, у черговому сні власну смерть побачу.

Тож навіть зрадів, коли мої супутники більшістю голосів висловилися за повернення в Полісся. Проти був лише Мамай. Ну і, присохла до нього, Іридія помітно вагалася, перш ніж підтримати подругу. Мелісі довелося амазонку для рішучості ліктем убік штовхнути. Але навіть краще. Чого всім натовпом шастати? Це ж тільки цигани галасливим натовпом по Бессарабії кочують... А ми не цигани.

Почухали дружно ще трохи в потилицях, поскребли в бородах і підборіддях, а потім я, як батько-командир, вирішив таке…

Мамай із панцирними козаками залишається бешкетувати на переправі. Оскільки тільки ідіот добровільно відмовляється від такого джерела доходу, особливо, поки великим державам не до нас.

Для посилення та підтримки високого бойового духу у борців за визволення бранців, а також їхньому командиру — загону придається амазонка Іридія. Якій я особисто пообіцяв, що пришлю гінця, якщо ми з Мелісою надумаємо вирушати до їхніх рідних степів. Від лікарів Мамай відмовився. Мовляв, і сам у цілительстві обізнаний. А мені потім пояснив, що Кирилу з його п'явками він тільки тещу лікувати довірить, якщо обзаведеться колись. Оксана — інша справа, але дві баби в загоні занадто. Тим більше — відьми. Я хотів уточнити, що відьма, в сенсі, ворожка тільки одна — Оксана. Але вирішив, що характернику видніше. Він же в душу дивиться.

Ну, а решта, не відкладаючи смачне на потім, відразу після наради, зібралися, та й вирушили в дорогу.

Чого даремно час гаяти? Увечері та вночі мандрувати навіть краще. Не так сонце припікає. А коли навколо обозу нишпорять, як вовки три загони по сім черкесів, а веде караван Федот Стрілець — побоюватися треба не нам, а тим, кому спаде на думку дурна думка, поживитися за мій рахунок.

Загалом, знай, погойдуйся в сідлі і дрімай...

— Похи… похи… похитуючи пір'ям на шапках…

Нудьга.

Година-друга — нічого. Навіть приємно. Помовчати, подумати про різне, а потім починає свербіти... в одному місці. Бо довкола, скільки не вдивляйся, один і той самий степ, накритий зверху небесним куполом. І починаєш відчувати себе комахою, що повзає в чашці Петрі, поки тебе уважно вивчають вищі істоти. І саме в цей момент вирішують: прибити вже чи нехай ще поживе?

Твою дивізію! Лізе ж у голову всяка фігня!

— Егей!

Не витримавши, я свиснув, підняв коня дибки і змахнув нагаєм, кидаючи його з місця в галоп. Гарний скакун. Аргамак, гнідий. П'ятилітка. Витривалий, що мул. А в жвавості обставить навіть аравійців. Не скаче — летить! Тільки вітер свистить.