Читати книгу - "Будні феодала - 2, Олег Говда"

— Доброго ранку… отаман… — промуркотіла у вухо Меліса, млосно потягаючись. Через що шовкова ковдра ковзнула з плечей дівчини аж до пояса, відкриваючи моєму погляду чудові груди. — Як ти себе почуваєш?

— Відмінно.

Але чорній сестрі мого слова виявилося замало. Спершу чоло помацала, потім за зап'ястя потримала. Вухом до грудей приклалася. Повіки пальчиками розсунула, оглядаючи очні яблука. При цьому, не звертаючи жодної уваги, на форму одягу. У сенсі, її цілковита відсутність... як на мені, так і на ній.

А що я? Сказав лікар «мишіть, не мишіть» — виконую. Приємно все-таки з ранку споглядати щось приємне для очей. Причому під будь-яким ракурсом. І нехай це не зовсім моє, лише безстроковий абонемент «All inclusive», але так теж непогано. Не зростеться, не складеться — ніхто нікому нічого не обіцяв і не винен.

— Угу… — вигнула брову Меліса, лукаво поглядаючи на ковдру, що намагалася зобразити подобу намету. — Схоже, справді одужав. Бо вчора, як неживий був.

— Твоїми молитвами, Бджілко...

— Дякую… — Меліса по-сестринськи цмокнула мене в щоку і стала вдягатися.

— І все? — протяг я розчаровано. Оскільки був зовсім не проти перейти від споглядання красот для їх прикладного використання.

— Увечері… — дівчина пом'якшила відмову найніжнішою усмішкою. — Не вір тілу... — погляд ковзнув ковдрою. — Ти ще надто слабкий, отамане. Справ багато, а час минає. Тебе ж знову мій світ уві сні кликав, так? І не заперечуй. Я тут була. Все бачила і все чула.

— Я теж дещо відчув, перш ніж заснути… — звично спробував уникнути складної теми, з якою ще не готовий був розбиратися. Але послушниця Чорного Собору не збиралася так просто здаватися.

— Перестань, отамане, — зморщила носик дівчина. — Не поводься, як прищавий молодик. Ти ж чоловік. Воїн! Полководець… І, змінивши хана в Орді, ще раз довів це. Значить, і ми з Іридією не помиляємось. Альварія чекає на тебе.

— Мені б твою впевненість… — пробурчав я, неохоче злазячи з ліжка.

— А ти не сумнівайся… — пробурмотіла та. — Роби, що маєш. І нехай буде що буде.

З цим не посперечаєшся. Тим більше, зараз у мене немає альтернативи. Оскільки бажання побешкетувати змінилося набагато потужнішою і першочерговою потребою. Так що я швидко натягнув штани, сунув ноги в чоботи, накинув на плечі куртку і шмигнув назовні.

— Слава!

«Ви здобули повагу! Характеристика «Лідерство» підвищено на «1» пункт.

— Сла-ава! Сла-ава!

Моб твою ж ять! Так і до конфузу недалеко... Черкеси, що стояли біля входу в курінь, першими гаркнули привітання, а там і інші підхопили.

Так, як підхопили! Щоб мені луснути! Поки я на простирадлах прохолоджувався, мої офіцери не спали. Вишикували загін, наче для параду. Завмерли двома шеренгами, як під лінійку. Усі верхи. І коней по мастях підібрали. Панцирні козаки Мамая як один на вороних бойових конях. Черкеси — на білих степових скакунах. А офіцери красуються на важких броньованих аравійцях. Коні захищені кольчужними масками та попонами. Дуже схоже на легендарних сарматських катафрактаріїв* [*грец., — вкритий бронею. Важка кавалерія в Античну епоху]. Тільки в тих броня була настільки громіздка, що коні пересувалися кроком, а риссю їх пускали буквально перед рядами супротивника. Тільки щоб розбіг для удару встигли набрати.

У моїх же кольчуга легка. Можуть нестись, як вітер. Від прямого зіткнення зі списом не захистить, але ріжучу стрілу та шаблю зупинить. А головне, живіт прикритий. Улюблене місце удару ополченців, озброєних косами. Спішений лицар їм уже не такий небезпечний, як вершник. От і намагаються насамперед коня вбити.

Красені, одним словом. Схоже, поки я відновлював справедливість в Орді, Мамай теж не дрімав, а поставив справу розграбування розбійницьких обозів на потік. Інакше звідки стільки грошей? Коні особливо бойові — не одну тисячу за хвіст варті. Отару овець або середніх розмірів стадо можна купити. Он як надув щоки, задоволений. Ідальго теж не гірше за козака посмішку тягне. Вуса та еспаньйолка, ніби знак хіпі на всі боки роз'їжджаються.

Та й народу в загоні помітно побільшало. Не пам'ятаю… амнезія, трясця… скільки в мене було панцирних козаків до цього, але точно не три десятки. Та й черкесів не двадцять… Навіть, двадцять два! Двоє ще за спиною маячать. І в охороні, напевно, не менше за трійку бійців. Сам же наказував... Зростає сила. Якщо так і далі піде, скоро самі себе не прогодуємо. І запасів Полісся надовго не вистачить. Доведеться ще чиєсь господарство до рук прибирати. Чисто по-сусідськи…

— Здорові були, панове!

— Слава! Слава отаману!