Читати книгу - "Знайдені, Євгеній Шульженко"

- Як таке можливо? – спитала Мілана вголос, - ми бігли вперед, а прибігли назад?

- Мілана, мені страшно, - Аня не могла тримати страх в собі, - ми заблукали, - вона заплакала, закриваючи обличчя.

- Якби ми заблукали, - відповіла Мілана, - ми б не могли так швидко повернутись на те саме місце. – вона подивилась на подругу, - ми не так багато пройшли, а вийшли до того самого перехрестя. – вона показала в сторону тварина, - як ти поясниш оленя? Він тут. Ти хочеш сказати, що ми збожеволіли?

- Я не знаю, - тихо стогнала Аня, - я не знаю.

Трохи постоявши, дівчата домовились зробити ще одну спробу – та повернутись назад. Все ж таки це ліс, можливо перехрестя однакові, та олені різні. Мілана дістала цукерку, що лежала в кишені та кинула в кущі, так щоб Аня не бачила. «Нас вчили лишати мітки, спробуємо» - подумала дівчина та потягла Аню за собою. Бігти не було сил тому вони просто швидко розвернулись та пішли до галявини. Перетнули відкриту місцевість та дійшли перехрестя.

Картина не змінилась. Ліс навколо. Олень на пагорбі. Мілана швидко підійшла до куща та нахилила його гілки. Миттєво, дівчина чортихнулась, побачивши свою цукерку.

- Ань, - мовила дівчина, - у нас великі проблеми.

- Чому? – подруга вже не хникала та не плакала, вона вибилась з сил.

- Тому що я лишила мітку там, попереду, - Мілана втомлено показала рукою, - але вона тут. Таке враження, що ліс став круглим як планета і ми ходимо по колу.

Аня швидко підскочила до Мілани, та виглянула з-за її плеча, побачила цукерку. Вона не задавала питання, вона просто ойкнула та відкрила рота. Навколо ставало все більш темно. Дівчата постояли трохи та вирішили повернутись до галявини, на якій вони організували пікнік. Вони підняли очі на оленя, оскільки він загороджував шлях. Тварина наче чекала цього моменту, мотнула рогами, розвернулась та повільно покинула свій оглядовий майданчик.

- Ти впевнена, що це хороша ідея? – спитала Аня, подивившись на подругу, - може краще на цій галявині залишитись? 

- Ти розумієш, - пояснила Мілана, - якщо ми повернемось до місця з пікніком, у нас буде дерево, на яке можна вилізти. Там два метри висоти. – вона повернулась та показала рукою на шлях, що колись вів на поле, - а там немає таких дерев. Ми залишимось відкриті для всіх.

- Кого всіх? – злякалась Аня, - ти про кого кажеш?

- Та хоча б про того оленя, - відповіла Мілана, - який слідкує за нами. До нашого дерева він рогами дотягнеться, але там гілки. В нас буде шанс, або ми встигнемо вилізти ще вище.

Дівчата рушили в сторону дерева з пікніком. Тварини не було видно, все було тихо. Дуже обережно переступаючи коріння, подруги наближались до галявини. Вони знову мовчали, намагались не видавати себе та не робити галасу.

Дійшовши галявини, Мілана зітхнула з полегшенням. До останнього моменту їй здавалось, що якщо зникло поле, могла зникнути і ця галявина. Але все було на місці. Переритий пісок, дерево з товстими гілками, що перетинались. На гілках дівчата побачили зроблену підлогу, яку до цього вони застелили ковдрами. Все було на місці, таким, як вони й лишили.

Аня побігла до дерева та швидко вилізла на нього. Потім вона сіла та почала оглядати все навколо, напевно очікувала, що зараз вискочить олень та почне махати рогами. Все було тихо та спокійно. Мілана швидко дісталась дерева та прослідувала до подруги. На висоті двох метрів, на викладеній підлозі, незважаючи на ситуацію – було спокійніше.

- Стелимо спочатку мою ковдру, вона більше, - сказала Мілана, - потім твою, як минулого разу.

- Так, так, - погодилась Аня та відкрила свій рюкзак, вона тремтіла, - тобі не здається, що стало холоднувато?

- Ми в лісі, - підняла плечі Мілана, - вночі тут буде холодніше, ніж в містечку. До того ж,  з кожною хвилиною стає все темніше.

- Ніч наближається, - сказала Аня, - мамочка, батьки зараз страшенно хвилюються.

- Навіть думати про це страшно, - погодилась Мілана, - бабуся місця собі не може знайти, а батьки обривають їй телефон. Біда.

- Навіщо ми пішли сюди? – спитала Аня, подивившись на подругу.

- Це ж була твоя ідея, - всміхнулась з сумом Мілана, - ми разом винні в цьому. Знайшли собі проблему на наші голови.

Деякий час дівчата мляво обговорювали те як всі хвилюються, як їм влетить за таку історію. Але скоро говорити було вже не можливо, оскільки зуби стукали так, що іншого чути не було. Подруги лягли на підлогу на дереві, вкрились ковдрою Ані. Цього було не достатньо. Навіть обійнявшись, вони зрозуміли, що так всю ніч пролежати – не зможуть заснути. Втома давила на очі, страх не давав серцям покою. Треба було щось робити.

- В тебе ж є запальничка? – спитала Мілана, скинувши з себе ковдру та сівши  

- Так, є, - але тут вогонь не можна розводити, - сказала Аня, показавши на їх підлогу з ковдрою.

- Тут не будемо розводити, розведемо на землі, - пояснила Мілана.

- Але тоді ми будемо відкриті для всіх, - Аня замахала головою в сторони, - я не хочу бути на землі.

Мілана пояснила, що вогонь можна розвести невеликий, прямо під підлогою, на якій вони організували свій тимчасовий дім. По-перше, тепле повітря буде підійматись вгору, зігрівати подруг. По-друге, в лісі все ж таки є дикі звіри, вони побояться підійти до полум’я. Навіть олень, який би він не був великим, не буде підходити до вогню.