Читати книгу - "Байка про Арктантропа, Артур Єрмак "

- Він був високий, може під два метри зростом, в міру тучний, з густою бурою бородою і такого ж кольору волоссям, зв’язаним у хвіст. Одягнений був у прості джинси, заправлені у чоботи по типу берців і джинсову жилетку поверх футболки.

- Ти це все побачив у темноті? Гострий зір маєш.

Ну звісно, - подумав Ітан, з окулярами дуже гострий він був. Це зараз чогось він став дійсно гострим.

- Встиг роздивитись через скло, коли підвозив Керіна.

- Що ж, на цьому ми можемо напевно закінчувати сьогодні, - лагідно промовив О’Брайен. – Ітан, ти почув мене?

Але Ітан не почув його, він вслухувався в звук який почув за секунду до цього. Вітер знову подув і листя дерев, що вже починали жовтіти заговорили. Це було дивно і гарно одночасно. Шепіт, шурхотіння, такі наче різні але тихі і водночас єдині, мовили:

- Йди сюди, - ніхто окрім Ітана того не чув.

А вони все шепотіли:

- Ведмежа, сюди.

- За вітром.

- Ми маємо дещо показати тобі.

І Ітан пішов на марення, він відчував приємний запах зелені і це його п’янило. Даремно О’Брайен намагався дозватись до нього.

- У цій рощі сотні років не проливалася кров, а він пролив її, ти пролив її, ведмежа. Ми хочемо помсти, спокутуй свій гріх, знайди його, вбий його і принеси нам труп, ми того хочемо, тепер, коли згадали яка ваша кров на смак.

Але як я знайду його, - подумав він про себе і дерева прошептали:

- На вітер, йди сюди, ми майже прийшли, ось тобі підказка.

Вони довели його до погано вкритої схованки. У невеличкій ямці, з якої нестерпно тхнуло горіхами і потом, під шаром листя лежала одежа того перевертня.

- О господи, що це таке? – гукнув Парсонс. – Ти знайшов якісь речі.

- Не просто речі, це повинні бути речі того самого «перевертня», - мовив О’Брайен. – Речові докази, не торкайся їх Ітан, відійди. Цілком в крові, з купою кульових отворів.

- Якого чорта хлопче, як ти це знайшов?

- Запах, ви не чуєте що від цього ганчір’я тхне на кілометр? – відповів Ітан і навіть не збрехав.

Десь там у лихому міксі з запахів він відчував і лісові горіхи і піт, хоча останнє списав на офіцерів, до того ж він ще не вмів розрізняти запахи так тонко, не вмів розділяти їх на зіставляючи. Він ще був молодим, а його почуття тільки почали розвиток, та й сам він навіть не підозрював що має заново народитись, коли настане повний місяць і він почує свій перший поклик.

- Ні.

Незабаром приїхала група слідчих, собак з кінологами та інших потрібних співробітників. Галявину очепили, заново прочісували кожен метр лісу навколо, в пошуках нових доказів і слідів але так нічого й не знайшли.

Ітан нудився, йому було наказано не відходити від машини офіцерів, посидіти в ній абощо.

Коли вони закінчили так нічого нового і не знайшовши, його відвезли додому, а було це вже майже під вечір. Та він мав дещо ще прояснити.

Перш за все він розрізав бинт настільки щоб припідняти його і подивитись на рану, з якої звисали його кишки. Спочатку він нічого не помітив, стоячи напроти дзеркала у ванній, але придивившись уважніше побачив тонку світлу полосу, ледве-ледве розрізняємий  шрам, ніби та рана була роки назад а не один тиждень тому.

Це було дивно, але це було, розумієте? Це було насправді, йому не примарилося, він не божевільний!

Як вона зажила так швидко? Це питання залишалося відкритим.

Як і те що з ним відбувається, чому він став таким чутливим і чому раптом дерева почали з ним розмовляти? Ще на галявині він про те не думав, але зараз це здавалося йому повнісінькою нісенітницею.

Хтось мав йому допомогти, прояснити що з ним твориться. Раніше він би спитав старшого з їх компанії мисливців – Заколота.

Та тепер Арсеній мертвий, як і всі інші а серед живих лишився тільки один чоловік до якого він міг звернутись. Тіньовий ватажок, той хто керував кожною вилазкою, хто все продумував ще до того як ті ж самі думки селились в головах мисливців. Ітан знав його ще зі своїх студентських років та ніколи навіть не думав що той може мати такі справи, а потім вже він дізнався про це з перших вуст.

Коли він потрапив на страйкбол до мисливців і з незнання пересрав їм усю стратегію, показався грізний чолов’яга років п’ятидесяти і почав крити матом всіх кого бачив. То був Давід Туросаїч, колишній військовий десь зі сходу Європи, а нині викладач цивільної оборони та таємний координатор мисливців тут, в Кровії.

Ітан був не дуже старанним на його парах, через що старий вояка його недолюблював, що насправді не дивно.

Взагалі він контактував лише з ватажками груп, і в іншому разі герой цього оповідання ніколи б не став до нього звертатись напряму, та зараз не дуже мав вибір.

Повільно він набрав номер і натиснув на зелену трубку.

Гудки, які він чув не зовсім збігалися з ритмом його серця, що зараз гуркотіло в грудях наче заведене.

- Алло?