Читати книгу - "Сповідь відьом. Тінь ночі"

— А навіщо це? — зачудовано спитала я.

— Щоб ти їх носила, — відповів, посміхаючись, Філіп. — Цей ланцюжок носив я, але коли побачив сукню, яку пошила Марі, то подумав, що жовті діаманти та сапфіри будуть виглядати на ній вельми доречно. Звісно, стиль застарів, і дехто може сказати, що ці прикраси дещо мужикуваті як для нареченої, але цей ланцюжок прекрасно вмоститься у тебе на плечах. Колись по його центру був хрестик, але мені подумалося, що ти волітимеш натомість підвісити наконечник.

— Я не знаю, що це за квіти. — Тендітні жовті пелюстки нагадали мені фрезію; вони були переплетені золотистими геральдичними лілеями з окантовкою із сапфірів.

— Planta genista. Англійці називають це рокитником. Представники Анжуйської династії використовують його як свою емблему.

Філіп мав на увазі Плантагенетів — найпотужнішу королівську родину в історії Англії. Саме Плантагенети розбудували Вестмінстерське Абатство, підкорилися волі баронів і підписали Велику хартію вольностей, започаткували парламент і підтримали створення університетів в Оксфорді та Кембриджі. Плантагенети брали участь у Хрестових походах і вели Сторічну війну з Францією. І один із них подарував цей ланцюжок Філіпу на знак прихильності з боку королівської родини. От звідки взялася у нього ця унікальна прикраса.

— Філіпе, як же я можу… — Мої протести вщухли, коли він натягнув мені через голову ланцюжок, а решту прикрас віддав Катрін. Жінка, яка дивилася на мене з мутнуватого дзеркала, була не більше схожа на сучасного історика, ніж Метью — на сучасного науковця. — Ой! — захоплено вигукнула я.

— Отож. Аж дух перехоплює, — погодився Філіп. Його обличчя пом’якшилося виразом жалю. — От якби Ізабо була тут і змогла побачити твою красу та щастя Метью!

— Колись я про все їй розповім, — стиха мовила я, зустрівшись із ним поглядами у дзеркалі, коли Катрін чіпляла вістря стріли до центру ланцюжка і вплітала намисто з перлинами у мою зачіску. — Сьогодні вночі я старанно пильнуватиму ці коштовності, щоб їх повернути вам завтра вранці.

— Тепер вони належать тобі, Діано, і ти можеш робити з ними все, що забажаєш. І з оцим також. — Філіп зняв з ременя іще одну торбинку, зроблену з міцної шкіри, і подав її мені.

Торбинка була важка. Дуже важка.

— Жінки в нашій родині самі розпоряджаються власними фінансами. На цьому наполягає Ізабо. Усі монети тут — французькі або ж англійські. Вони не такі тривкі у своїй вартості, як, скажімо, венеціанські дукати, але у порівнянні з ними не викличуть багато запитань, коли ти їх витрачатимеш. Якщо тобі знадобиться більше, все, що ти маєш зробити, — це звернутися до Волтера або якогось іншого члена нашого ордену.

Після прибуття до Франції я повністю залежала від Метью. Менш ніж за тиждень я навчилася правильно поводитися, розмовляти, керувати домашнім господарством і гнати спирт. А тепер я отримала власні кошти, і Філіп де Клермон назвав мене своєю донькою.

— Дякую вам за все це, — тихо сказала я. — Тим паче, що ви не хотіли, щоб я стала вашою невісткою.

— Може, спочатку й не хотів. Але навіть старигани здатні змінювати своє ставлення й думки, — сказав Філіп і весело вишкірився. — І наприкінці я завжди отримую те, що хочу.

Жінки загорнули мене у мантію. В останній момент Катрін та Жеан накинули мені на голову смужку тоненького шовку і прикололи її до моєї зачіски опаловими півмісяцями, які мали на одному кінці малесенькі гострі застібки у формі пазурів.

Тома й Етьєн, які тепер вважали себе моїми особистими охоронцями, побігли поперед нас через шато, на межі сил своїх легенів оповіщаючи про наш прихід. Невдовзі довкола нас утворилася процесія, яка йшла в сутінках до церкви. Напевне, на дзвіниці хтось вже чекав, бо щойно ми з’явилися в полі зору того чоловіка, як він заходився калатати у дзвони.

Коли ми наблизилися до церкви, я на мить зупинилася й завмерла. Біля її дверей зібралося усе село разом із священиком. Я пошукала поглядом Метью і помітила, що він стоїть на вершечку невисоких сходів. Крізь прозору вуаль я відчула на собі його пильний погляд. Як сонце та місяць, нам у цю мить було байдуже до часу, відстані та розбіжностей. Усе, що важило, — це наше розташування стосовно один одного.

Підібравши свої спідниці, я рушила до нього. Нетривалий підйом здався мені безкінечним. Цікаво, час з усіма нареченими викидає такі коники чи лише з відьмами?

Священик зустрів мене у дверях сяючою посмішкою, але й пальцем не поворухнув, щоб впустити нас до церкви. У руках він стискав якусь книгу, але не розкривав її.

Я сконфужено нахмурилася.

— Чим ти невдоволена, серденько? — пошепки спитав Метью.

— А хіба ми не будемо заходити всередину?

— Вінчання відбуваються біля церковних дверей, щоб потім уникнути кривавих суперечок із приводу того, відбулася чи не відбулася церемонія як належить. Дякувати Богу, зараз не мете хуртовина.

— Commencez! Починаймо! — скомандував священик, кивнувши головою у бік Метью.

Уся моя роль у цій церемонії звелася до необхідності вимовити кільканадцять слів. Метью випало сказати трохи більше. Філіп поінформував священика, що потім ми маємо повторити наші клятви англійською, щоб наречена могла повністю зрозуміти, що вона обіцяє. Це автоматично подвоїло кількість слів, необхідних для того, щоб ми стали подружжям.

— Maintenant! Хутчіше! — Священик уже тремтів від холоду й дуже хотів їсти.

— Je, Mattew, donne mon corps à toi Diana, en loyal marriage, — сказав Метью, беручи мене за руки. — Я, Метью, віддаю тіло своє тобі, Діано, заради вірного подружнього життя.

— Et je le reçois, — відповіла я. — І я приймаю його.

Половину церемонії було пройдено. Я увібрала повні легені повітря і продовжила.

— Je, Diana, donne mon corps à tois, Mattew. — Завершивши важку частину, я з легкістю промовила останню фразу англійською. — Я, Діана, віддаю тіло своє тобі, Метью, заради вірного подружнього життя.

— Et je le reçois, avec joie, — сказав Метью, накинувши мені на голову вуаль. — І я приймаю його з радістю.

— Це неправильні слова, — роздратовано кинула я. Я заздалегідь завчила клятви, і виразу «avec