Читати книгу - "Хрест: постбіблійний детектив"

І Харкавий мало не тріснув з гордощів за своє покоління. За себе самого, бо недаремною була його праця й безсонні ночі, коли він вичищав рідну землю від християнського опіуму. От яким буйним цвітом зійшла ця прополена ним нива – зійшла буйним цвітом войовничого атеїзму, – атеїст, як відомо, не може не бути войовничим. Він мусить власноруч ламати, крушити, зносити в повітря. Ну, а тут – хоча б власними руками доторкнутися до цього хрестопадіння.

Велетенську скульптуру Ісуса під хрестом несли до лісовоза сотні тремтячих – чи то з перепою, чи з відчуття важливості історичного моменту – молодечих рук. Вічна мелодія злитих воєдино сердець народного, сліпого й кровожерного моноліту «Розпни його!» звучала в оновленій модерній інтерпретації – «Ленін! Партія! Комсомол!»

Натовп ревів у язичницькому ритмі цю пресвяту трійцю матеріалістичної релігії людиноненависництва й боговідступництва.

Пройшло понад триста літ, як мудрий зодчий храму озвучив задум сумовитого Христа – чи є більша журба за журбу мою! Ще ніколи за ці віки справедливість цих слів не мала такого підтвердження, як цього дня, під час масового відвернення від Бога й повернення до печери.

А може, той смуток від того, що даремним було розп’яття в Єрусалимі? Бо воно повторилося через дві тисячі літ у першій на планеті державі, яка головним своїм історичним завданням проголосила розп’яття Христа? Офіційна ідеологія. Розп’яття!

Тисячі висаджених у повітря храмів, розпочинаючи з храму Хреста Спасителя в Москві й Михайлівського собору в Києві. І несть їм числа по всій землі, хрещеній Володимиром. По всій одній шостій земної суші під прапором бісів Достоєвського. Із кличем бісівських орд іти далі на решту – п’ять шостих Землі. І одна така орда правила бал в одному селі спаплюженої України…

Паша вловив мить, поглядаючи зверху на плоди трудів своїх праведних. Мінорні ноти від недавнього побоїща притихли, й фібри душогуба заграли мажорними нотами. Коли Хрест укладали на причіп «лихачовця», він підняв над церквою червоне знамено! Прапор перемоги! Над рейхстагом! П’яне стадо внизу вмить відповіло на червоне тисячоголосим «Ура!» Паша не перебивав. Він давав дикунам наревітися вдосталь. На повну статтю конституції про свободу совісті. Вивільнені від цієї химери, від совісті, вони ревли довго! Здавалося, від горлання червоних дебілів розваляться стіни споконвічного храму. Коли юрба почала замовкати, притомившись в екстазі народного волевиявлення, Паша плавно включився в цю мелодику зі своїм матюгальником у руках і, як і належить комісару, безмозкі звуки дикунів почав перекладати на зв’язну мову марксизму-ленінізму:

– Ура, товариші! Ура! Ми вітаємо нашу перемогу над минулим! Звідси, з цієї взятої висоти, із цього нашого «піку комунізму», я бачу горизонти майбутнього! А майбутнє наше – без Бога й з товаришем Леніним! Справжній комуніст – лише той, хто переміг Бога! Найперше – в собі! Потім – навколо себе! Якщо ти не в змозі здолати його, ти не спроможен будувати комунізм. Сьогодні ми з вами продемонстрували, що Комуністична партія Радянського Союзу й товариш Хрущов Микита Сергійович можуть покластися на нас. Але ця культова споруда, яку ми взяли штурмом сьогодні, – це тільки початок. Це моє рідне село. Тут моя засліплена мама хрестила мене. Але сьогодні я скинув цей хрест із себе і з церкви. І так повинен зробити кожен з вас. За дві тисячі літ церков наплодилося тисячі. Наші брати у Росії і в Східній великій Україні в двадцяті й тридцяті роки вже зробили своє. Більшість церков знищено. Тепер прийшла наша черга – ми повинні позакривати, а де треба – і знести церкви й у нас. У Західній Україні. Це завдання дав нам товариш Хрущов! Слава першому секретарю Комуністичної партії Радянського Союзу Микиті Сергійовичу Хрущову!

Харкавий мало не зірвав голос, але багатотисячний атеїстичний монстр уже вивергав цю славу досхочу.

Андрій чув, як кирзаки чекістів тупотіли над головою. Храм іще не знав такої наруги лихослів’я, як у цю мить. Вони шукали і не знаходили, і від цього біси, що сиділи в них, скаженіли до безтями. Але криївка апеннінських зодчих урятувала його. Він був недосяжний ще й тому, що сидів у підземеллі сам, а отже, не було кому його видати.

Кратер сатанинського вулкана клекотів нагорі, а тут лежала тиша, якою огорнулася від людської скверни вічність. Сюди не міг ступити чобіт гонителя, в це останнє пристанище Святого Духа. І в цьому була надія: те, що коїться, – ще не кінець. Не кінець світу. «Раз є сили, які визволили мене і зробили недосяжним для них, – це ще не кінець».

Коли орава хрестоламів в екстазі п’яних оргій покидала село, вже сутеніло. Кедрівка враз спорожніла. За ордою закурилося, а люди притаїлися по хатах. Андрій мав ключ від церкви, який залишив йому паламар. Через лічені хвилини він уже був на березі річки, а відтак на острові, а потім у курені, де його чекала Світлана.

– Як ти вибрався звідти? – Вона очам своїм, сплаканим до дна зіниць, не вірила, обіймаючи його і вмиваючи рясними сльозами.

Коли Гоша випустив його і вони вибралися з міста, вона благала його не йти до села. Тисячі комсомольців, армія, сексоти. Боже, це пекло, з якого йому немає порятунку! Але що ближче була до села, – йшли навпростець через пасовища, – то гучніше клекотіло там. Церкву кедрівську було видно з самого міста, але десь на півдорозі вони побачили там наверху Харкавого зі шнурами й автогеном.

І тут його зірвало з місця. Він поцілував її на прощання, як востаннє, і побіг туди. Вона хотіла було за ним, але даремно. Він не біг, а летів. На свою погибель? Чи може серце юної дівчини витримати такий удар? Так, він – не зі світу цього. Його життя для нього нічого не важить, але вона не уявляє своє життя без нього. Вона ридала наодинці зі своїм горем посеред лук, на яких мирно паслися корівки. Від дівочого стогону вони з подивом оглядалися на неї, дивлячись сповненими співчуття очицями. Коли ці невідомі й незбагненні прибульці, позбавлені інстинкту самозбереження й позбавлені захисного панцира страху, пов’язують свої шляхи-дороги з простими смертними, життя з ними поруч стає незбагненним і нестерпним. Місія мученика до снаги лише йому самому. А ближнім стерпіти такий тягар неможливо. Тому пасіонарії приречені на самотність. Бо двом під хрестом мало місця. Хрестоносець – завжди один у полі воїн. Він приречений на єдину