Читати книгу - "Ворошиловград"

Сивий заговорив перший. Швидко визначившись, що говорити потрібно таки не з клоуном у підрізаній шинелі, а з поважним і похмурим Травмованим, сивий відразу відтер нас із Ернстом і сухо взявся за справу, показуючи всім своїм виглядом, що все насправді вже вирішено, і він із нами тут торгується скоріше для годиться, бо в принципі говорити з нами йому западло, і ми би мали самі це розуміти.

— Значить, що у нас, — говорив він так, наче щойно повернувся до давньої розмови. — Ось постанова, ось рішення прокуратури. Ось витяг від комунальників, — усе це перебирав до рук Травмований, але навіть не зазирав у документи, знаючи наперед, що там написано. — Машина підійде завтра, ми допоможемо вам зібратись, скажіть, коли вам зручно.

— Да незручно нам, — відповів йому на це Травмований. — Незручно. Не буде ніякої машини.

— Ну як не буде? — на мить розгубившись, сивий заговорив з прихованою зловтіхою. — Буде. Я вже домовився.

— З ким? — холодно перепитав Шура.

— З водієм, — так само холодно відповів сивий.

— А з нами? — поцікавився Шура.

— Що з вами? — зробив вигляд, ніби не розуміє його, сивий.

— З нами ви домовились? — Шура не приховував скепсису.

— А хіба ні? — сивий теж заговорив скептично.

— Ні, — запевнив його Травмований. — З нами ніхто ні про що не домовлявся. Так що машина може не приїжджати.

— А як же витяг від комунальників?

— А ми клали на комунальників, — пояснив Шура.

— І на їхні витяги теж, — розставив він акценти.

— Справді? — дещо поплив сивий.

— Справді, — знову запевнив його Шура.

— Саша, — випхався з кейсом у зубах Ніколаіч, — ну хулі ти демагогію розводиш?

— Рот закрий, — коротко наказав йому сивий і знову обернувся до Травмованого. — Послухайте, ви ж серйозна людина, повинні розуміти — якщо ви не пустите завтра нашу машину, ми підженемо бульдозери, і тоді вам доведеться пакуватися самим. Ви це розумієте? У нас папери на руках.

— Послухайте, — Шура заговорив тихо й довірливо. — Ви ж теж серйозна людина. Ви самі все знаєте про ці документи. Це рейдерство.

— Яке рейдерство, Саша! — зойкнув з-за спини сивого Ніколаіч, ледь не випустивши із зубів кейса. — Яке, на хуй, рейдерство!

Сивий пропустив повз вуха схлипи Ніколаіча, витримав паузу і з металевими нотками в голосі перепитав:

— Значить, ви відмовляєтесь звільнити територію?

— Без понтів, — підтвердив Шура й зручніше вмостився на капоті.

— Ну, добре, — якось недобре промовив сивий і повернувся до Ніколаіча. — Ніколаіч, зв'яжись із Марленом Владленовичем. Потрібно це вирішити.

Але тут Ніколаіч раптом увесь обм'як, випустив кейса, поставив його перед собою на асфальт і потупив очі.

— Ей, — повторив сивий. — Ти мене чуєш?

— Чую, — ледь видушив із себе на смерть переляканий, проте зв'язаний якоюсь страшною піонерською клятвою Ніколаіч.

— Ну так телефонуй, — з притиском наказав йому сивий.

— Не буду, — тихо відповів Ніколаіч, заливаючись потом.

— Не зрозумів, — укінець напружився сивий, додаючи голосові вогню й металу.

— Не можна, — прошепотів Ніколаіч. — У нас односторонній зв'язок.

— Що? — вибухнув нарешті сивий.

— У нас зв'язок, говорю, односторонній, — поступово Ніколаіч опановував власний голос, говорячи більш твердо й упевнено, знаючи, вочевидь, що доки діє за інструкціями — проблем не буде, — я не можу йому просто так подзвонити.

За всім цим учувався такий підтекст: сам облажався, сам давай і розрулюй, і нєхуй мене зайвий раз примушувати переживати моральний стрес, яким для Ніколаіча, поза сумнівом, була кожна розмова з цим їхнім Марленом Владленовичем.

— Ну і що робити? — сивий, схоже, не звик відступати, тому тиснув, на що міг.

— Він сьогодні дзвонитиме, — зібравшись із думками, мовив Ніколаіч. — О дванадцятій.

Сивий різко смикнув рукою з годинником.

— Це ж за сорок п'ять хвилин? — сказав розгублено. — Зачекаємо? — звернувся до Травмованого, котрий раптом виявився господарем ситуації, від якого тут усе, за великим рахунком, і залежало.

— Зачекаємо, — погодився Шура, — зачекаємо. Пішли, — звернувся до мене, — покуримо.

І, зістрибнувши на асфальт, ліниво оминув сивого й пішов за будівлі, в бік злітної смуги. Я пішов слідом.

Ернст, опинившись поміж сивим та Ніколаічем, нервово затупцяв і, знехтувавши всіма принципами гостинності, побіг за нами.

Трава вздовж смуги була скошена й гостро пахла застиглим соком. Будівлі — темні й порожні, як кухонне начиння, — примарно стояли посеред осінньої рослинності, посеред кукурудзи, що підступала звідусіль, погрожуючи затопити собою всі шпарки, пробити асфальт своїми сухими стеблами та гострим корінням, заповзти у вікна та каналізаційні люки, витягнутись на стіни й бляшані дахи, поховавши назавжди сліди перебування тут кількох поколінь авіаторів. Вітер приносив від гаражів запах нагрітого сонцем мастила, що в'їлося в землю, роблячи її нечутливою.

— Хто він? — запитав я Травмованого, вказуючи поглядом за будівлі, туди, де лишився сивий зі своїм кейсом.

— Адвокат їхній, — відповів Шура. — З центру.

— А Владлен Марленович чи Марлен Владленович — це хто?

— Бос. Пастушок Марлен Владленович.

— Ти його знаєш?

— Ні. Він тут майже не з'являється. Так що його ніхто не знає. Але всі бояться.

— Скільки йому років? — запитав я.

— Та звідки я знаю? — здивувався Травмований. — Говорять, зовсім молодий.

— Мутний він якийсь, цей адвокат, — сказав я, ще раз озирнувшись на будівлі.

— Та адвокат нормальний, — не погодився Шура. — Мені цей підарок не подобається, лисий. Точно якусь підляну підкине.

І запхавши руки до кишень куртки, побрів уздовж злітної смуги, буцаючи важкими черевиками порожні бляшанки з-під пива, що траплялись йому під ноги.

— Послухай, — запитав я в Ернста, що кутався в стару шинель. — Ти знав Артура, Тамариного чоловіка?

— Артура? — замислився той. — Артура знав. Ми навіть бізнес із ним робили. Прогоріли, правда.

— Як вони з Тамарою жили?

— Добре жили, — відповів Ернст. — Правда, недовго.

Він до Таміли від неї пішов, до сестри її.

— Серйозно?

— Ну, — запевнив мене Ернст. — Там така історія була!

Буря і натиск! Вони ледве не вбили одна одну. Таміла навіть вени різала. Бачив, скільки в неї на руках різних штук? Це щоби шрами видно не було. Вони років два не розмовляли, потім помирились.

— Він загинув?

— Артур? Ні, виїхав. До Голландії. Торгував машинами, відкрив ресторан. Він їм пише іноді. Причому — обом відразу.

— А ти звідки знаєш?

— Що знаю? — не зрозумів Ернст.

— Ну, про шрами, про те, що він пише.

— Так я жив із Тамілою, — пояснив Ернст, — півроку.

Потім вона захотіла дітей. А я був не готовий: авіація, сам розумієш.

— А