Читати книгу - "З любов’ю, Обрі"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Маркус перестав жувати свій гамбургер.
— Хочеш морозива? — запитав він. — Думаю, мені треба з’їсти морозива.
Він заліз у кишені своїх мішкуватих вельветок і дістав звідти кілька монет. Пересипав їх із долоні в долоню, а потім підстрибнув. За кілька хвилин він повернувся з двома брикетами морозива.
Морозиво лежало на столі й тануло, поки Маркус продовжував їсти гамбургер, а я барабанила по столу замість допивати свій напій.
— Вибач, — сказала я. — Я не знала, як тобі сказати, бо відчувала, що це тебе засмутить — звістка про мою маму, коли…
— Що? — запитав Маркус. — Я не засмучуюся з цього приводу.
— Що ж тоді? — запитала я.
— Просто… я за тобою сумуватиму, — сказав Маркус.
Коли він говорив це, дивився прямо на мене, хоча він ніколи не дивиться на людей, коли до них говорить.
Хоча я й була здивована, я була щира, коли сказала:
— Я також за тобою сумуватиму.
Подзвонили в двері. Я встала з дивана, щоб відчинити.
Це була Бріджет. Не пам’ятаю, щоб вона колись дзвонила в двері.
— Привіт, — сказала вона.
— Привіт.
Вона тримала накриту фольгою тарілку. Віддала її мені, а я зазирнула під фольгу.
— Печиво, — сказала вона. — Зі шматочками шоколаду. Ми з мамою щойно спекли. Я мала б запросити тебе допомогти нам… але… іншим разом.
— Іншим разом, — погодилася я. — Заходь.
Бріджет пішла зі мною до дивана. Роззулася й сіла біля мене, підмостивши під себе ноги. Я відгорнула фольгу й взяла печивце. Воно все ще було тепле, а шоколад — розтоплений. Печиво було саме таким, яким має бути найкраще печиво — витриманим у духовці рівно стільки, щоб бути ніжним і м’яким. Воно було бездоганним.
З хвилину Бріджет дивилася на те, як я їм.
— Обрі?
— Так?
— Ти — мій найкращий друг.
— Я знаю, — сказала я. — А ти — мій.
Бріджет помовчала ще з хвилину.
— Ти ще не знаєш, правда?
Я похитала головою. Потім відставила тарілку з печивом на журнальний столик, і ми просиділи в тиші ще кілька хвилин.
— Бріджет?
— Так?
— Можу я тобі щось сказати?
— Так.
— Я справді хочу поїхати додому.
Бріджет чекала, не відводячи від мене погляду.
— Іноді я уявляю, як їду у Вірджинію. Сама їду поїздом.
— Чому поїздом?
— Тому що саме так я дісталася сюди.
— Тебе справді відправили б саму?
— Ні, бабуся сказала, що поїхала б зі мною. Але коли я уявляю, то їду сама. І коли поїзд зупиняється на моїй станції, я виходжу. Дивлюся в один бік. Потім дивлюся в інший. Виглядаю маму. А там нікого немає.
— Такого не станеться, — сказала Бріджет.
Я перевела погляд на підлогу і ледь чутно промовила:
— Я знаю. Чи принаймні намагаюся сама себе переконати в цьому. Але коли я уявляю, бачу саме це.
— Обрі, усе буде добре.
Бріджет підсунулася до мене ближче й обійняла мене. І довгий час не відпускала. Потім встала. Я також встала, а вона взулася й пішла до дверей.
— Не забувай, що ти — мій найкращий друг, — сказала вона.
— Не забуду, — пообіцяла я.
Я підняла руку, підставляючи їй долоню. Вона ляснула по ній.
Коли ми опустили руки, Бріджет сказала:
— Па-па, Обрі.
— До побачення.
Після того, як Бріджет, не озираючись, спустилася з ґанку, я зачинила двері.
Дім24
Бабуся дала мені достатньо часу на роздуми, тож
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «З любов’ю, Обрі», після закриття браузера.