Читати книгу - "Походеньки видатного авантюриста Ярослава Тергузка"

— Не буду цього робити. Що, як не вийде дотримати клятви, то стану я клятвопорушницею. А очіпок цього не вартує.

— Тож тобі миліший цей очіпок, ніж я?

— А ти настільки ненавидиш цього очіпка, що разом з ним почав і мене ненавидіти?

— У мене є причина його ненавидіти, і я не хочу, аби ця причина поширилась і на тебе. Тоді пообіцяй, що не вдягнеш, поки не повернусь.

— Не обіцятиму я такого, тож не будь занудою.

— Зараз я тобі покажу щось, і тоді ти не носитимеш його! На, читай, що пишуть мені з Німвегена!

З цими словами я дістав з кошеля листа і дав їй прочитати.

Її обличчя стало таким же червоним, як і сам очіпок.

— А тепер навмисне носитиму його! — закричала вона та, зім'явши листа, кинула його у бік сипучих пісків.

— Ні, не будеш ти його носити! — я кричав несамовито і втративши контроль, зірвав з неї очіпка й кинув його услід за листом.

Що відбувалось потім? Це я зможу розповісти лише, якщо спершу опишу свою дружину.

В Голландії сварки та бійки між чоловіком та дружиною — звична справа. Однак, зазвичай, саме чоловік приходить до судді з підбитим оком, отримавши на горіхи від дружини. Моя дружина була якраз із таких жінок. Вища від мене на півголови, з широкими плечима та з сильно випираючими грудьми. Вона могла тримати немовля на долоні на витягнутій руці. Отримавши ляпаса такою долонею, потерпілому вже не потрібен visum repertum[74]. І з цієї жінки я насмілився зірвати червоний оксамитовий очіпок!

Тієї ж миті вона кинулась на мене, наче розгніваний слон, і штовхнула двома кулаками в груди: я злетів з дамби в одну з тих ям, що наповнені якоюсь гіркувато-солоною кашею, в котрій навіть п'явкам не вижити. А як людина скуштує те на смак, губи пектиме гірше хрону. До того ж, впав я головою донизу. Дно вкрите гидким осадом, який діє на шкіру так само, як кропива. Я занурився у цей осад по самі плечі. Тільки сила духу врятувала мене від смерті. Навіть найкращий плавець забуде свою майстерність, як голова його застрягне в муляці. Ледве виліз я із тої ями. Та не бачив я ні сонця, ні неба: мої очі були заліплені цим соляним осадом. Пройшло багато часу, перш ніж я прочистив ніс та рот від піску, намулу, протер очі від осаду і зміг знову бачити. У вухах продовжувало дзвеніти, я нічого не чув.

Я ледве підвівся. Коли перестав, нарешті, думати про власне тіло, котре катувало пекельне полум'я, то усвідомив, що навколо щось змінилося. Моєї дружини ніде не було: куди ж вона поділася? Я все ще хрипів та відкашлювався, тому не міг ані кричати, ані покликати її. Аби вилізти на дамбу, потрібно було обійти слизькі вибоїни та ями, сваї тут були занадто високі. Нарешті, я знайшов вихід на гору, що зайняло немало часу. Піднявшись, я знову пороззирався у пошуках дружини. Довго не довелось шукати. Поглянув у бік сипучих пісків і від побаченого у мене в жилах застигла кров.

Дурна жінка побігла за очіпком, дістала його та навіть вдягла на голову. От якраз тільки її голову й піднесені догори руки і було видно серед сипучих пісків.

Жахлива картина! Очі дивились на мене з неймовірним докором, розчепірені пальці хапались за порожнечу. Вона широко розтуляла рота, однак голосу вже не було. Похована заживо.

Я ні про що не думав і миттю кинувся їй на допомогу. Помітивши це, вона різко вдарила долонями по піску, після чого плечі її піднялися, але руки загрузли остаточно. Певне вона хотіла сховати руки, аби я не зміг за них вхопитись.

Та я б і так не зміг за них схопитись. Ледве ступив я п'ятдесят кроків, як земля під ногами провалилась.

Тоді тільки я зрозумів, в яку небезпеку потрапив. Чи то розум, чи то інстинкт виживання змусив мене кинутись долілиць. Так я міг рівномірно розподілити на поверхні вагу тіла. Обережно вивільнивши руку, потім ногу, я поповз назад. Здавалося, минула вічність, поки я відповзав назад. Увесь цей час я бачив перед собою її: залишилась вже тільки голова, яка невмолимо грузла все глибше. Її погляд палав злобою і докором, аж поки не закам'янів. І поки вуста її були розкриті, в моїх вухах морським прибоєм лунали слова: «Будь проклятий!»

Коли я врешті-решт виліз на дамбу і спітнілий, тремтячи від напруги і жаху, подивився вниз, то побачив лише червоний очіпок на піщаній поверхні. Піднявся сильний вітер і погнав очіпка в мій бік. Я кинувся навтіки.

Я біг і біг, крізь піски та дюни, крізь осиковий гай та прогнилий від води ліс, крізь засохлі луки. Я біг по оманливих галявинах, де зелена трава приховує калюжі з болотами, в яких живуть жаби і гніздяться морські птахи, де ховаються видри і бабаки. І весь час чув у вухах «вбивця!» Саме це викрикували мені жаби на болотах, птахи у повітрі, гнилі дерева, простягаючи до мене свої гілки. Колюча ожина, вчепившись мені в ногу, волала: «Стій, вбивце! Я тебе не відпущу!»

Все навколо мене звинувачувало. Я біг і біг, доки якісь стіни не перегородили мені шлях. Це був закинутий торф'яник.