Читати книгу - "Стожар. Трилогія Палімпсест. Книга 1"

напоїв до «бару», який я примітила ще першого разу, опинившись у майстерні Тараса. Де Васька брав алкоголь і чому завжди «на халяву» — історія замовчує. Але він умів робити дуже класні коктейлі, гарно співати під гітару та розповідати веселі історії, і це перетворювало кожну суботу на якийсь міні-фестиваль. Вася мав простодушне лице з великим носом і веселими очиськами, які робили його гарним.

Часом із хлопцями приходила Діна — весела білявка, яка, як я зрозуміла, ще в шкільні роки навчалась разом із Тарасом в художній школі. Діна була маленькою, моторною, завжди привітною. Але я помічала, як у товаристві вона часто притихає і позирає на Василя, який, по-моєму, в цьому сенсі був або ж тупуватим, або ж просто вдавав, що нічого не помічає. Часом він приводив із собою якусь пасію — в такі суботи я сама мішала коктейлі з більшим вмістом алкоголю для посмутнілої Діни. Не скажу, що ми стали подругами, але спілкувались непогано.

Зауважу — часом поруч з Діною і, найбільше, мабуть, Олесем, я почувалась, як з іншого світу. Перша була занадто простою і наївною, я не звикла до таких людей в своєму звичному оточенні. До того ж Діна навіть тушшю не користувалась, і це мене неймовірно дивувало. А Олесь, по-моєму, трохи остерігався мене. Це не викликало дискомфорту. Радше просто почуття відмінності.

Інша справа була зі Станіславом. Або ж Стасиком, як його усі називали. З усіх хлопців, що приходили до майстерні, цей найбільше був схожий на тих, з ким я раніше зустрічалась. Він був заможний — про це свідчили ключі від автівки та дорогий, хоч наче й простий, одяг. Стасик значно впевненіший у собі ніж Олесь та менш говіркий ніж Василь. Та в нього усе ж було гарне почуття гумору та гострий розум. Мав привабливий низький голос, яскраво-сині очі та русяве волосся. Він був гарнішим за своїх друзів.

Я йому подобалась. Я бачила це і, можливо, бачили інші. Тарас ніколи про це не говорив, принаймні мені, і я не знала, що він про це думає. Так само, як і Василь, Станіслав іноді приводив на посиденьки якусь подружку — гарненьку, доглянуту, зверхню. Схожу на мене і таких, як я. На моїх знайомих. На татову Марину. Можливо, Стас не до кінця розумів, що відбувається між мною та його другом, а тому займав позицію «я чекаю». Він дожидав. Часто просто спостерігав за мною увесь вечір. Можливо, раніше це б мене зацікавило. Або роздратувало. Та не тепер.

Бо мене він не приваблював. Жоден з них, крім мого художника. Того, хто бачив теплоту моїх очей. Того, чиї руки завжди були теплими і трохи у фарбах, у волоссі бавились золотисті іскорки, а в очах — сонце. Багато сонця. Він жодного разу не цілував мене, але часто обіймав. І ці обійми, найменша їх мить, були для мене найкращими, справжніми, теплішими, ніжнішими за будь-яку близькість з іншим.

Не знаю, чи відчував Тарас до мене те саме. Чи ревнував до інших. Чи помічав погляди Стаса, які той кидав на мене. Чи ніжився у дотиках моїх рук так само, як я в його.

Не знаю, що він почував в ті тижні, які для мене були сповнені сонця і тепла посеред сірого дощового міста.

Він часто казав, що хоче мене намалювати — і не малював. А я не наважувалась запитати, чому. Боялась, що коли почне, коли створить картину, яку задумував — усе скінчиться. Жила кожним днем, слідкувала за його руками, коли він малював. За краплинками різних фарб, що всотувались у мікротріщинки на пальцях, за палітрою та пензлем, за його зосередженим спокійним обличчям… Я б сама змогла його намалювати, якби уміла — по пам’яті, настільки гарно вивчила Тарасове обличчя. Переривала його полиці та розглядала старі роботи, створені ще в студентські роки. Він сміявся і казав, що я можу їх спалити, якщо захочу, бо йому руки до них не доходять, а зберігати там нема що. Я мовчки хитала головою.

З його робіт я б не виокремила жодної некрасивої.

Може, це тому, що я його любила.

А може, тому, що Тарас дійсно був талановитим — у свої двадцять два він уже готував другу персональну виставку, третій рік винаймав майстерню, тоді як його друзі (не Стас, звісно, а бідніші), малювали, де прийдеться, а переважно — вдома. Тарас не мав відбою від замовників. Я не знала, де він мешкає, знала тільки, що з якимось другом, бо його батьки і старші брат та сестра жили в Ужгороді.

Він багато працював. Часто — цілодобово, виділяючи на сон кілька годин між роботою протягом багатьох днів. Але ніколи — навіть у дні авралів чи поганого настрою, важкого дощового неба, сірих калабань і промоклих кросівок, відсутніх усмішок у перехожих, — ніколи-ніколи він не забував про мене. Навіть тоді, коли у мене розпочалася сесія, а в нього з’явилось багато роботи і ми не бачились понад тиждень — Тарас не забував подзвонити чи написати щось смішне в SMS. Завжди по телефону — він не реєструвався у соціальних мережах (вважаючи, що вони забирають час), з’являючись лише на персональному сайті.

Промайнула осінь. Разом з нею минули калабані та мокрі стріхи. Стало холодно вилазити на дах майстерні. Прийшла зима. Львів вкрився візерунками морозу на вікнах, льодом потягнуло по бруківці, коти позалазили в щілини між підвіконнями та батареями, а люди загорнулись у теплі, часто смугасті, шарфи.

У мене закінчився семестр і я часто байдикувала чи читала, валяючись на протоптаній, кривуватій канапі в майстерні Тараса, коли він малював. Тут тепер було прохолодно — старе горище, як-не-як. На Миколая Тарас купив мені капці, більше схожі на чоботи, і теплу камізельку з капюшоном білого кольору, щоб я почувалася затишно серед протягів. А я подарувала йому ще один плед і пару однакових великих горнят ручної роботи.

Був саме переддень нового року. Я увесь день була якась сама не своя — вранці заїхала до мами та брата, завезла їм подарунки