Читати книгу - "Стожар. Трилогія Палімпсест. Книга 1"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Ні, давай на дах.
Ми сиділи на старій дахівці, звісивши ноги над безоднею темної вулиці, пили напівсухе вино з пляшки, дивились на місто і довго мовчали. Я відчувала, як починаю тремтіти — від холоду пізньоосінньої, такої дивної, такої мінливої, насиченої, іншої, геть з незнаного життя ночі, від пережитого, від скоєного, від того, що могло (має?) статись. Тарас приніс картатий плед і ми обоє в нього загорнулись.
— Ти тремтиш, — мовив він тихо.
— Знаю.
Мій голос прозвучав різко.
— Ти усім своїм колишнім хлопцям машини дряпаєш, чи тільки особливим? — спитав Тарас. Я дивилась на сяючий Високий Замок. Було прохолодно, та безвітряно.
— Першому і останньому, який наважився підняти на мене руку.
— У тебе дуже гарні очі. Я хочу їх намалювати. Тебе… Тебе намалювати. Це буде те, чого я прошу взамін, послуга за послугу.
Я промовчала. Але Тарасові, здається, й не треба було відповіді.
— Як це називається? Я знав, але забув.
Я зрозуміла, про що він.
— Коли очі різного кольору? Гетерохромія.
У мене справді були різні очі. Одне — блакитне, інше — каре. Я знала, що це декого лякає, але багатьом чоловікам така диковина видавалася чомусь привабливою.
— Знаєш, до них важко підібрати колір тіней. Доводиться обходитися стрілками.
— Це жахливо, — мовив Тарас серйозно, хоч я відчувала в його голосі смішок.
— Не уявляєш, наскільки.
Я прихилилась до нього, поклала голову на плече. В його обіймах було дуже спокійно.
Я хотіла його поцілувати.
Ні, не те.
Я хотіла, щоб він поцілував мене.
Ми ще про щось говорили. Тарас щось розповідав. Говорив тихо і спокійно. І не цілував мене, навіть не намагався.
А мені було добре. І я заснула.
Розділ 2Він не цілував мене і, здається, я його як дівчина й не приваблювала. Тарас цікавився тим, хто я, як живу. А я розповідала. Це було дивно, незвично для мене. Ми мало не посварились, коли я запросила його до себе, але не захотіла відчинити бібліотеку. Він хотів її побачити. Я чомусь боялась. Тоді хлопець почав мене лоскотати і, паралельно, обшукувати. Знайшов ключі. Я висіла в нього на спині, коли він зайшов до бібліотеки. Зважаючи, що Тарас мав зріст метр вісімдесят, а я — метр сімдесят п’ять, то я радше не висіла на ньому, а волочилась слідочком.
Але я знала, як і він, що якби хотіла — спинила б насправді. Не спинила.
— Боже, ти справжній книжковий хробак!.. Хробачиха! — вигукнув він, побачивши сотні книг на підлозі.
Оце було даремно.
— Сам ти хробачиха! — крикнула я і кинула в нього першою ж книгою, що потрапила під руку. Книга виявилась важкою — і вже за годину ліва щока Тараса набула яскравого синього відтінку. Просто, як моя.
— Ми схожі на двох ідіотів, — мовила я, коли ми стояли поряд у ванній перед дзеркалом. Обоє із синцями.
— Після всього, через що ми пройшли, а надто твоєї жорстокої розправи над тою безневинною дорогущою машиною, ми схожі радше на спільників, жінко! Чи на команду. Так гарніше звучить, — проказав Тарас життєрадісно. Я поглянула на нього — у яскравому сонячному промінні чупринка юнака набувала золотисто-солом’яного кольору.
— Зі своїми патлами і синьою щокою ти нагадуєш національний прапор.
— Цить, хробачихо!
Він був першою і єдиною людиною, якій я дозволяла не те що перебувати в бібліотеці — ай навіть валятись там на канапі і їсти морозиво.
Я собі таке не завше дозволяла!
— А це що? — спитав він, зайшовши до спальні і побачивши картину над ліжком.
— Картина. Міг би знати. Знаєш, коли людина фарбу кладе на полотно…
— Ну ду-у-у-уже дотепно! Я не це мав на увазі. Ти мені нагадуєш лисичку, а не вовка. В тебе холодна врода, але надто теплий погляд, щоб таку картину любити.
— У мене теплий погляд? — запитала я тихо. Ніхто раніше не бачив у моїх очах тепла. Я сама не бачила.
— Так, теплий. Тому тут має бути не вовк, а лисиця.
І він намалював око лисиці — і воно в нього вийшло дійсно гарне, добре, а не хитре, як я сподівалась побачити. Припер картину до мене за тиждень. Сам забив цвях і повісив полотно на стіну поряд із вовчим очиськом. Навіть розмір обрав той самий.
— Зоопарк, — буркнула я. Хоч була щаслива — і Тарас дуже добре це знав.
Він теж видавався мені щасливим.
Був він таким завжди чи тільки поряд зі мною?
Я не знайомила його зі своїми друзями, бо близьких не мала, а всі інші, кого я радше йменувала знайомими, були з того самого тіста, що й Іван, або ж їхніми подружками. Я не хотіла, аби той світ дотикався до іншого, де існував художник і у моїх холодних різноколірних очей був теплий погляд. Тарас же мене зі своїми друзяками познайомив, і я щиро цьому раділа.
Щосуботи, підвечір, в його майстерні збиралась ціла компанія художників, переважно хлопців. Зазвичай це була незмінна трійця — Олесь, Вася та Стасик. Інколи приходив ще хтось. Олесь був замкнутий в собі, чорнявий, з довгим волоссям, повсякчас у картатих чи в смужку сорочках та продертих на колінах джинсах. Вася мав славу душі компанії — він же й постачав переважну більшість
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Стожар. Трилогія Палімпсест. Книга 1», після закриття браузера.