Читати книгу - "Сніданок на снігу"

Зранку, тільки прокинувшись, вони лежали і слухали гул потяга на залізниці, що знаходилася одразу за рікою. Видавець сам заговорив про її збірку, розпитував, як вона буде називатися, який обсяг планується, який тираж, який тип обкладинки має бути. Тоня Трюфель пожвавилася й детально описувала свою майбутню книгу. Вона казала, що в ній має бути багато повітря, що кожен вірш має починатися з нової сторінки, а не йти «сосисками», як зазвичай свої поетичні збірки видають графомани у провінції.

Видавець раптом перебив її і сказав:

— Я порахую і скажу, скільки це буде коштувати.

— Що? — розгублено перепитала вона.

— На днях скажу, — він поцілував Тоню в губи, лагідно розвернув та плавно запустив руку між ноги.

Вона повернулася додому й кілька днів була геть знервованою. Не тому що переспала з «недоречним» чоловіком, а тому, що її банально використали, як дешеву підстилку. Вона поділилася своїми тривогами з подругою — молодою фотохудожницею Анею, яка одразу насичала на неї — як ти могла, це ж нижче плінтуса, як ти могла. Тоня Трюфель образилася і гаркнула щось образливе.

— Я взагалі не розумію твоїх мотивів, — сказала фотохудожниця.

— Що тобі знати про мої мотиви? Що ти взагалі можеш знати?

— А ти, значить, у нас усе знаєш?

— Господи, Аню, ти — донька власника газової компанії…

— Стоп!

— Щороку відпочиваєш на якійсь йобаній Майорці і навіть не уявляєш, де взяти гроші, щоб доньці купити іграшку чи одяг. Що ти можеш знати про мої мотиви?!

— Та пішла ти!

У незручній історії з видавцем Тоня Трюфель подумки себе заспокоювала, що мимоволі сама цього прагнула, що це насправді був її усвідомлений вибір, її бажання, що цей непривабливий товстун — якщо подумати — навіть досить милий.

Ввечері на сеанс у скайп знову вийшла матір і розчаровано сказала, що цих грошей навіть на півціни не вистачить — чоботи на Уляну коштують уже, як на дорослого.

— Мам, це правда, — показалася на моніторі з-за голови бабусі мармиза доньки з великим бутербродом і знову зникла.

— Я щось придумаю, — глухо сказала Тоня Трюфель.

Наступного дня, близько обіду, коли Тоня вийшла в дешеву забігайлівку біля своєї редакції в промисловій зоні, на мобілку зателефонував видавець. Він сказав, що це коштуватиме тисячу доларів. Тоня Трюфель страшенно розхвилювалася:

— Як тисяча доларів? Це дуже дорого!

— Можна дешевше, але тоді треба робити значно менший тираж і використовувати дешевший папір та матеріали.

— На скільки дешевше?

— Треба подумати. Приїжджай до мене в офіс — після роботи.

Тоня Трюфель поїхала на інший край міста до видавця. В офісі вже нікого не було, лише він. Відчинив їй і повів у свій кабінет, механічно сів за великий вишневий стіл. Кволим жестом показав Тоні на м’якенький диван навпроти і взявся за калькулятор. Вона дивилася, як його два масних пальці вистукували по великому чорному калькуляторі, а лоб вкривався зморшками від розрахунків. Він запропонував видати п’ятсот примірників, сказав, що це непоганий тираж для поетичної збірки. І це лише тисяча доларів — два бакси за примірник. Такої ціни ніхто не запропонує. Тоня Трюфель протестувала і сказала, що в неї нема тисячі доларів. Це була правда, бо сто доларів вона спустила: трохи грошей пропила після вручення премії, а іншу незначну частину відправила поштою доньці на зимові чоботи.

— Тоді давай так: триста примірників. Це також непогано.

— Ні! — від згадки про триста примірників їй стало взагалі кепсько на душі.

Видавець почав виправдовуватися, що є об’єктивні витрати, які не залежать від тиражу: верстка книги, робота літредактора, робота оформлювача обкладинки, доставка книги з друкарні — бензин для машини. Тоня Трюфель протестувала, що сама оформить книгу і сама її вичитає, бо тямить у літературному редагуванні. Вони півгодини сварилися до найменших дрібниць і деталей, чи буде м’яка обкладинка, чи тверда, але, врешті-решт, зійшлися на тиражі чотириста примірників за дев’ятсот доларів. Подумки Тоня вирішила трохи докласти грошей зі своєї майбутньої зарплати.

Видавець пожвавився, підскочив із крісла й запропонував це відзначити. Він одразу дістав із-під столу пакет і виклав на поверхню пляшку мартіні, декілька бутербродів у харчовій плівці, яблука та коробку дешевих цукерок. Видавець підійшов до кулера й узяв із нього кілька пластикових стаканчиків. Тоня Трюфель була дуже голодною і дивилася на бутерброди. Вони випили по першій. Видавець розпустив свою дурнувату краватку зі слониками, сказав, що сьогодні при параді, бо їздив до чиновників, закурив і кинув пачку «мальборо» на стіл. Тоня гризла холодний бутерброд із нарізками шинки, квашеного огірка та вареного яйця. Видавець хвалився, що читав її вірші, що вони йому дуже подобаються і що на книгу неодмінно чекає успіх.

Коли Тоня Трюфель запитала, де він читав її вірші, то видавець зробив вигляд, що не почув, і далі теревенив про успіх майбутньої книги.

Вони випили знову, потім знову. Тоня з’їла ще один бутерброд і взялася за яблуко. Вона також закурила «мальборо», бо через постійний брак грошей економила на цигарках і переважно пригощалася куривом у знайомих. Від мартіні вона трохи попливла,