Читати книгу - "Варіант №1. На альпійській верховині"

— Той чоловік кудись дівся.

— Як це? — з подивом і, може, з недовірою запитав Кларк.

— Не з'являвся по кафе.

— Ви знаєте, де він зупинився?

— Так. Перевірили в готелі, але там сказали, що ранком виїхав. Як їм здалося, замовляв таксі в аеропорт.

— Не може бути!

— Виходить, може.

— В аеропорту перевіряли?

— Перевірив. Його ім'я стояло в списку пасажирів літака, що відлітав до Парижа, але, сказали мені, пасажир не з'явився.

— А ви не припускаєте, що все це шантаж, спроба ввести нас в оману?

— Я викладаю вам перевірені факти, а як ви їх витлумачите — то інша річ.

— Може, він ще в місті?

— Не заперечую, хоча його ніхто не бачив.

— Хтось із земляків здогадався, чому ви його шукаєте?

— Не думаю. Звичайна цікавість.

— Хочете сказати — нікому не говорили, навіщо шукаєте його?

— Містер Кларк, ви вважаєте, що я не виконав вашої вказівки?

— Вибачте. Але коли припустити, що його ім'я в списку пасажирів — блеф, значить, він переїхав до іншого готелю або перебрався до якихось знайомих, і треба відшукати його.

Я шукав його усіма можливими способами рівно добу й знову з'явився до свого шефа, щоб доповісти про марність моїх зусиль. Кларк довго мовчав, потім злегка стукнув кулаком по столі, примружився й запитав:

— Що ви про це думаєте?

— Або нас десь пошили в дурні, або та людина просто не зважилася залишитися на Заході…

— Як загальна констатація — так, а конкретніше?

— На мою думку, містер Кларк, найперше б з'ясувати, чи взагалі слід надавати цьому випадку такого значення.

— Воно то так, але ж утікач з Болгарії відповідальний працівник. На цьому можна було б зіграти… Може, й цінну інформацію одержати. — І, подумавши: —Якщо це правда, що «відповідальний»…

— Власне. І потім він міг справді вилетіти до Франції. І ще його могла викрасти будь-яка інша розвідка — італійська, австрійська, турецька, грецька… Хто б його не викрав, напевно знав, що ми цікавились ним.

— А чому ви виключаєте руку болгарської розвідки?

— Але в такому разі виходить, що…

Я сам жахнувся від того, про що подумав, але нічим не виказав цього, бо Кларк сам мусить збагнути, що я наляканий.

— Саме так, пане Тодоринов, — підтвердив він і нервово заходив по кабінету, що робив тільки тоді, коли був надзвичайно збуджений і не міг заховатися за димом своєї люльки. — Виходить, що комуністи у якийсь спосіб добираються до наших таємниць.

— Чортяча робота, — гнівно заговорив я. — Знову ми стикаємося з цим питанням.

— Коли ласка, скажіть мені, скільки людей, на вашу думку, знало про намір тієї людини втекти з Болгарії?

— Тільки я.

— Прошу вас ще раз — не поспішайте з відповіддю й добренько пригадайте, для мене винятково важливо зрозуміти це. Може, ви мимоволі прохопилися перед своїми земляками або чимось іншим дали привід їм зрозуміти все?

Я замислився на мить і рішуче відповів:

— Ні, нікому й нічим не давав таких підстав.

Він знову сів, затарабанив пальцями по столі, похитуючи головою в такт. Здавалося мені, що він бачить перед собою гвіздок і приміряється його забити. Я добре знав силу його логічного мислення й усвідомлював, що логіка неминуче доведе його до цього гвіздка.

Про намір того «відповідального болгарського працівника» залишитися на Заході знали троє: я, Великов і Кларк. Я — поза підозрою. Важко припустити, щоб саме я передав цю новину якійсь соціалістичній розвідці, бо такий необдуманий крок назавжди виводить мене з гри. Це справа етики і — якщо хочете — тактики.

Але найпереконливішим аргументом моєї непричетності є інше. Коли я почав шукати чоловіка, він уже залишив готель і мав відлітати.

А це означає, що він зник раніше, ніж я довідався про його бажання утекти з Болгарії.

Підозра, отже, падала на Великова — єдиного, кому той натякав, що хоче втекти. Великов розповів про це Кларкові, але одночасно чи, точніше, перед тим повідомив й іншій розвідці, болгарській.

Як не обмірковувати цей випадок, сумніви падають тільки на Великова. Те, що утікач зібрався до Франції, дещо ускладнювало справу. Можливо, це була його несподівана ідея, можливо, його завербувала французька розвідка, але істотно те, що «червона рука» випередила всі інші і поінформувати її так блискавично могла тільки одна людина — Великов.

Співробітники розвідувальних інституцій, напевно, страждають на професійну підозріливість і тому такі ситуації завжди витлумачують як черговий хід тієї чи іншої розвідки.

Кларк підвів голову і запитав:

— Ще раз прошу пригадати, чи мимоволі не дали комусь підстав зрозуміти наші наміри щодо втікача?

Я відповів ображено:

— Містер Кларк, ви знаєте мене не один рік, і навряд чи необхідно повторювати це запитання.

— Вибачте. Вибачте, Тодоринов. Останнім часом через нервове перенапруження я іноді не все роблю так, як слід.

Він помовчав, стиснувши вуста, насупивши поріділі брови.

— Та-ак…

І гучно ударив пальцями по столі.

Мені здалося, що це був перший удар по гвіздку, і шляху назад уже не буде.

— У такому разі, містер Кларк, що ви тепер думаєте про цю історію?

— Я припускаю те, про що й ви