Читати книгу - "Золото і кров Сінопа"

— Ти кажеш, що татари по ясир у морози ходять, коли річки кригою візьмуться. А ми що, з гіршого тіста? До того ж у нас — кожухи, намети, попони для коней.

— Ми, може, й витримаємо, а от дівчата… Не забувай, наші матері своїх дітей з малку пестять, їхні ж — загартовують. — Потурнак, осідлавши свого коня, заходився біля Наталчиного. По хвилі озвався замислено: — Не відомо тільки, від чого потім користі більше людині.

Петрів і Наталчин коні, що бігли неквапливою риссю, раптом спинилися. Рівнина переходила в стрімкий схил, на дні якого текла річка. Це вже не був один з тих потічків, які вони долали в брід. Потурнак довго вдивлявся в порослий сухим очеретом берег, тоді озвався:

— Я чогось думав, що тільки завтра тут будемо… Південний Буг.

— Але ж це велика річка! Нам її не подолати, — озвалася Наталка.

— Серденько, — посміхнувся Петро, — немає нічого такого, чого не могли б зробити розум і руки людські. — Він вдивлявся в плавні на тому боці, пагорби за ними, тоді перевів погляд на їхні з Наталкою тіні від західного сонця, сказав: — Я надивляюся, де б нам шатра на ніч розкласти.

Почувся глухий тупіт, наближалися Сава з Меланією. Обіч Сави на поводі скакав нав’ючений кінь.

Схилом спускалися пів версти, та ще плавнями їхали стільки ж. Коні, уздрівши воду, заглибилися в очерет і жадібно стали пити. Погляд Потурнака, що оглядав обидва береги і схил, затримався на глибокій улоговині віддалік. То була поросла чагарником балка-водотік, що розтинала пагорб.

— Ось у тому гайку намети поставимо, — показав Потурнак. — А вранці переправимося на другий берег.

— Ти кажеш про пором? — запитав Сава. — Але ж тут людським житлом і не пахне.

— Ні, я кажу про переправу. Маємо вісім жердин для наметів — це буде основа. Нав’яжемо снопів з очерету, і на цьому плоту переправимося. По одному, по двоє. Коні — вплав. Замерзнути їм не дамо — одразу ж осідлаємо, нав’ючимо й поженемо. До речі, якщо їхати прямо на схід, то за три дні можна опинитися в Базавлуці. Але нам треба північніше, до верхнього порога на Дніпрі. Крім Бугу, доведеться долати ще дві річки. Аби тільки не вдарили ранні морози, бо тоді на саморобному плоту не перепливеш і коня у воду не заженеш.

Ложе балки-водотоку було поросле тереном, морелею та шипшиною. Завваживши, що Потурнак заглиблюється в чагарник, Сава спитав:

— Чого так далеко від берега?

— Не від берега, а з видного місця. — Озирнувшись на дівчат, які відстали, Петро нагадав: — Пам’ятаєш, я казав, що ми десь за п’ять-десять верст від Кучманського шляху? Тепер ми верст за п’ять від нього, а, може, й менше. Він перетинає Південний Буг, і в тому місці у татар є переправа. Коли їхнє військо рухається, вони висилають вивідників — по ходу війська і з боків. Люди ті окаті — побачать з будь-якої відстані. Ось від них ми й ховаємося.

— Петре, чого шлях Кучманським зветься?

— О, це дуже влучна назва. Татари хоч і одягнені хто у що гаразд, але шапки кучматі носять. Якось, коли ми в Молдавію на допомогу господареві Лютому їхали, наші розвідники попередили, що тим шляхом рухається орда. Отож козацький зверхник наказав кільком, серед них був і я, простежити, коли те військо пройде. Їх було тисяч двадцять, нас — тільки дві. Саво, це справді Кучманський шлях. На нього можна сказати ще: волохатий шлях. Перед нашими очима військо рухалося півдня. Це було не тут, а з лівого берега Інгульця. До речі, нам його також доведеться перетинати. Вони тоді по здобич ішли. Шлях той тягнеться аж до Чорного лісу, що неподалік Черкас, потім у верхів’ях Інгульця та Інгула повертає на захід і десь біля Брацлава знову повертає на південь. Чому саме таку дорогу вони обрали? Тому, що військо їхнє долає всього дві водні перешкоди: перша — коли по здобич іде — нижче Казікермена, ти її знаєш, друга, вже на зворотному шляху, — верстах у кількох звідси. То не просто дорога, то петля горя нашого. Там усе стражданнями просякнуте. Не одне століття мине, поки воно вивітриться.

…Сава вже входив у сон, коли почув звуки. Згадка про татарську переправу, яка була всього в кількох верстах, збурила в ньому тривогу. Обережно, щоб не розбудити Меланію, він вигулькнув з намету. Бив копитом кінь, що заплутався в довгому поводі. Решта коней стояла непорушно, як згустки ночі. Сава розплутав линву, накинув на спину бахмата попону, яка була сповзла, і погладивши тварину по крупу, хотів був знову пірнути в намет, та раптом почув голоси, що долинали від сусіднього шатра. Слів Петра він спершу не розібрав, а Наталчин голос — високий в холодному повітрі чувся чітко.

— …Я нікого не кохала, і не знала, що це таке… Нічні любощі чоловіка з жінкою — ось і все, що я про це чула. А воно інше — ну, і це також… Ти не повіриш, але коли на невільницькому ринку я спостерегла двох арабів у білих плащах, щось тенькнуло в моєму серці. Я бачила в щілини запинал на їхніх обличчях тільки очі й перенісся, але невідома сила підказувала, що по мене прийшла моя доля. І я, звіряюся тобі, в душі не противилась їй. Я навіть знала, що у неї — моєї долі чорні очі. Мене лякала і водночас вабила зухвала поведінка араба в оточенні ласощохлистих стамбульців. За час полону я надивилася і жорстокості, й зневаги, і хтивості, але від твоєї брутальності на торжищі віяло чимось іншим — чоловічою силою і впевненістю. Меланія ж нічого такого не відчувала, усе те заступав образ Сави, якого в її душі було більше, ніж її самої. Мені тоді не дано було збагнути, що