Читати книгу - "Золото і кров Сінопа"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Серденько, — почувся лагідний Петрів голос, — ти так добре все казала, і на таке сумне звела. Ходи-но сюди, моя рибко.
Почулося шурхотіння, а по миті — знову Наталчин голос:
— Милий, укрий нас твоїм білим арабським плащем…
Сава, обережно ступаючи, відійшов. Він щойно ніби підгледів минулу подію, але не своїми очима, а очима іншої людини.
ЧУЖІ
Рівнину, якою вони скакали вже два дні, перетнула круча. Не балка чи яр, а глибоке урвище, прорите водами. Потурнак повагався, куди їхати, тоді погнав коня на північ. Незабаром урвище виположилося в балку, а потім — у байрак.
— Це те місце, де можемо оговтатися… — сказав Петро. — За чверть світлового дня звідси річка Інгул. Вона десь така ж, як і Південний Буг. Через неї мусимо також переправитися. Але сьогодні вже не встигнемо.
Коли вони опинилися в улоговині, на дні якої цибеніло джерело, Потурнак уважно оглянув густі, непрохідні хащі чагарника на протилежному схилі й ліворуч від нього, сказав Саві:
— Місцина зручна для відпочинку, але має вхід, та не має виходу. Те, що зі сходу ніхто не продереться крізь зарості, добре. Але ми, в разі небезпеки з заходу, опинимось у пастці. Втікати буде нікуди. І все ж — ризикнемо… Бо від гонитви усе тіло ломить.
Розсідлані коні пощипували зелену травичку, яка ще вціліла по краях потоку. Раптом вони попідводили голови, до чогось дослухаючись, а потім знову заходилися пастися. Потурнаків же кінь насторожено форкав. Тоді підійшов до свого господаря, який спав на ліжнику просто неба, і нахилив над ним голову. Довга грива лоскотнула чоловікові обличчя, але той тільки поморщився. Тоді кінь торкнувся губами його чола. Мить Петро лежав, погладжуючи коневі голову.
— Чого тобі, друже, — озвався, розплющивши очі.
Та раптом підхопився, немов би під ним земля шарпнулася, скочив на рівні й кинувся до краю байраку. З заходу наближалися вершники — десь дюжина. Точніше порахувати не можна було, бо частина з них — така ж сіро-жовта, як і степ, розчинялася в просторі. Вони прямували з боку західної дороги Кучманського шляху. Отже, вершники або перетнули той шлях, або ж збочили з нього. У першому випадку то міг бути бозна хто, у другому — кримці. Якийсь час Петро дослухався до звуків, що їх відлунювала суха земля, бо в повітрі вони ще не вгадувалися.
Скоро бахмати стояли вже під сідлом, тягловий — з вантажем, а Петро й Сава, примостившись на попоні, показували дівчатам, як набивати пістолі. Власне, вчили Наталку, бо Меланія те робила вправно.
— Голубки, маємо чотири пістолі, — казав Петро, — два дорогих, за кожного з них можна купити цілий табун коней. Бачите, руків’я обкладені діамантами в золоті? А на стволах — насічки арабськими літерами — присяга султанові. Отож обережно з ними… Ми з Савою цілимося й стріляємо, ви набиваєте: засипаєте порох з порохівниць, вставляєте кулі, забиваєте клейтух. Не баріться. Якщо все обійдеться, обіцяю на вечерю куліш зварити, бо ми так і не пообідали до-пуття.
— Петре, а куліш і дружини Ібн Джафара готували, — сказала Меланія.
— То я їх навчив. У них добріший виходить, бо вони присмачують спеціями всілякими.
— Знайшли про що балакати, — усміхнувся Сава. — Може, того кулішу не доведеться ні тобі готувати, ні нам куштувати…
Потурнак подивився на друга з докором, і той усе зрозумів. Балачками про їжу Петро хотів відволікти увагу дівчат від небезпеки, що насувалася.
Тим часом уже можна було почути глухі звуки від ударів копит об суху землю. Петро й Сава кинулися до краю байраку й, залігши, стали спостерігати. То був дивний гурт. Попереду на рослих білих конях їхало півдесятка людей у капелюхах, прикрашених павичевим пір’ям, з великими загнутими крисами. Незабаром можна було розгледіти на них дорогий одяг вельмож, не схожий на шати ні польської, ні української шляхти. Не були вони й турками. За ними на відстані їхало шестеро на вухатих конях — мулах. На тих угадувалися накидки ченців. Якщо в передніх стирчало з-за пояса по пістолю й звисали шаблі, а за спиною до сідел були прив’язані списи, то задні, схоже, зброї не мали.
Петро перехрестився, полегшено зітхнув.
— Чого ти радієш? Їх п’ятеро, та ще оті, на мулах…
— Я радію, братику, бо сили майже рівні. Їхня перевага в кількості, наша — у тому, що ми для них — несподіванка. Маємо чотири набитих дула.
За спинами почувся рух. Дівчата принесли пістолі й розстелили попону з причандаллям для зарядки. Меланія підповзла до чоловіків, спостерігала за гуртом, що вже наблизився до відстані двох польотів кулі. По хвилі озвалася:
— На них дорогий одяг, а під ними баські коні. Отже, їдуть не по здобич, грабіжники-бо убираються аби-як.
— Але вони й не мирні люди, — зауважив Петро. — Пістолі, шаблі, списи… Втім, ми можемо накоїти лиха, вбивши безневинних. А коні справді породисті — арабські скакуни. На таких їздять чільні люди Туреччини і європейські вельможі. — Він замовк, мить поміркував, а тоді сказав: — Часу на роздуми немає. Зробимо так: я піду їм назустріч, може, пощастить порозумітися.
— Подумай над тим, — озвався Сава, — що якщо з тобою скоїться лихо,
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Золото і кров Сінопа», після закриття браузера.