Читати книгу - "Золото і кров Сінопа"

— Братику, ти не знаєш стільки мов, скільки знаю я, — посміхнувся поблажливо Потурнак. — Як ти з ними спілкуватимешся?

Він застібнув накидку і звівся на рівні. Вершники не одразу його й помітили на тлі сірого неба, а уздрівши високу постать у чорному плащі, яка невідь звідки виросла посеред степу, спинили коней і висмикнули з-за пояса пістолі. На те Петро відхилив клобук, показавши сіру молдавську шапку, і замахав застережливо руками. І тут з’явилася хмарка диму біля пістоля одного з вершників, близько просвистіла куля і гримнув постріл. Петро впав і, падаючи, помітив краєм ока три голови, що визирали з байраку. Верхівці, напевне, подумали, що він заманював їх у пастку. Вони розвернули коней і у чвал поскакали назад..

“Авжеж, — майнула думка, — хтозна, який загін ховається в балці… А десь же, не так далеко, Кучманський шлях”.

Шестеро на мулах погнали слідом. З усього, ці не належали до одного гурту з кінними, а були тільки подорожніми

Потурнак підхопився на рівні, і по хвилі вже був біля свого коня.

— Якого біса ви повитикали голови! — дорікнув, стрибаючи в сідло.

Гривастий, вибігши на рівне, став наздоганяти вершників на мулах.

— Спиніться! — волав Петро польською, турецькою, молдавською, але ті втікали, не озираючись.

Раптом подумав, що прибульці накивали п’ятами, а отже не являли собою загрози. Востаннє погукав німецькою:

— Не втікайте!

І тут один із шести натягнув повід, і мул спинився. То був рудобородий гладун у сутані, обмотаний замість паса веретою. При ньому не видно було зброї. Позаду сідла висіли сакви. Під густою бородою не можна було розгледіти обличчя, проте очі блакитні, аж білі, виказували смирення. Чоловік заговорив німецькою, але Потурнак нічого не втямив. Друзі монаха помітивши, що той мирно балакає з вершником на низенькому гривастому коні, зупинились, а тоді повернули назад. З виду то були ченці, але ніби з різних монастирів. Постать одного укутувала нова сутана, на інших було витерте або вилиняле вбрання. Поєднував їх вираз покірності долі на лицях.

— Чоловіче, — озвався румунською один з п’яти, що під’їхали, — ти кричав моєю мовою. На тобі молдавська шапка й постоли, а під плащем — кожух. Хто ти такий і чого тобі від нас треба?

— Я і мої друзі — мандрівники, — відказав Петро молдавською. — Шлях наш важкий і довгий…

— Скільки вас? — перебив чернець.

— Ми зупинилися щоб перепочити, — продовжував Потурнак, — аж ось нагодилися ви… Ми вже зраділи, що не ординці, а ви — кулю…

— Не ми, а вони, — кивнув чернець у бік кінних, що спостерігали віддалік. — Скільки вас там ховається? — повторив запитання.

Несподівано Потурнак завважив, що стоїть у середині півкола, і на ньому схрестилися погляди шести людей. Хоч виразами очей та облич ті виказували смирення, проте невидимі потоки, що струмували з зіниць, пронизували його наскрізь. Так само він почувався, коли розмовляв з Оникієм у мить, коли дух характерника входив у іншу дійсність. Оникій ставав тоді чужою людській природі сутністю. Того, хто бував поруч, охоплювало моторошне відчуття страхітливого сну. Тим часом вершники на вухатих конях намагалися стати так, щоб він опинився в центрі кола. На мить Петро відчув себе в середині павучачого плетива, зітканого шістьма павуками. Нитки, що припнули до місця його й коня, не можна було розрубати шаблею; не міг він вихопити й пістоля, що сховав був ззаду за поясом. Шестеро людей, ніби то були складові якоїсь великої рудої потвори з шістьма парами рук, насувалися зусібіч. Майнула думка, що цим не потрібні ні пістоль, ні шабля. Вони самі були зброєю — незвичайною, а відтак грізнішою за будь-яку іншу. Їхні очі й вирази облич виказували все ті ж смирення й покірливість долі, а тільки з зіниць струмувала сила, що геть паралізувала його. Вони вже були в півтори сажні від нього, коли гримнув постріл. Стріляв у повітря один з вельмож, котрі спостерігали за тим, що відбувалося. Але на те жоден з ченців навіть оком не повів.

Потурнак озирнувся — до байраку було не менше сотні сажнів. І тут він побачив, що звідти йде чоловік з чорним птахом на плечі. Оникій, здавалося, не йшов, а плинув у цьому ж, але водночас і не в цьому, але дуже схожому на цей, степу. Раптом Петро немовби прозрів — усі шестеро вершників були руді — хто з бородою, хто з вусами, хто з давно неголеною щетиною, але всіх їх ніби було народжено в племені, де самі тільки руді. “Хай вам чорт! Це ж треба — усі шестеро, здається, хною вимазані!” Щойно він так подумав, як відчув, що кінь під ним дрібно затремтів; його неначе хтось поганяв і водночас не відпускав повід. І тут сталося неймовірне — четверо на мулах зірвалися з місць і понеслися в степ. Їх підхопила якась потужна сила, і розжбурляла кого-куди. З тим увірвалися тенета, якими його було припнуто. Чоловіки в чорному мали здатність навіювання тільки тоді, коли поєднували свої зусилля. З їхнього гурту справді утворилася невидима потвора, яка обертала людину на слухняне знаряддя. Двоє, що залишилися, — румун і німець, роззирнулися, але нічого не завваживши, розгублено втупилися в Петра. Раптом перестав тремтіти коник; Потурнак подивився у бік байраку, але Оникія вже там не було. Тим часом мули під втікачами так прудко бігли, ніби їх переслідували зграї вовків. Скоро вони обернулися на рухомі цятки, і розчинилися в сірому одноманітті — два з північного боку, два — з заходу й півдня.

Наблизилися вершники на білих конях. Петро сягнув рукою під плащ, аби дістати з-за спини пістоль, але вельможа, що стріляв, застромив свою зброю за пояс.

— Чужинцю, — погукав він татарською, — що ти сказав такого монахам, що їх ніби вітром здмухнуло?

— Я не чужинець у цьому степу, — відказав Потурнак також татарською. — А чого вони кинулися навтіки, поцікався у їхніх друзів-відьмаків.

— Он