BooksUkraine.com » Класика » Борислав сміється, Франко І. Я. 📚 - Українською

Читати книгу - "Борислав сміється, Франко І. Я."

144
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Борислав сміється" автора Франко І. Я.. Жанр книги: Класика. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 69 70 71 ... 86
Перейти на сторінку:
гнів­но Гот­ліб.

- Не бу­ду, син­ку, не бу­ду!..

Але вість то­та якось не ду­же вті­ши­ла Гот­лі­ба. Чи то зад­ля то­го, що ще так дов­го тре­ба бу­ло жда­ти тої щас­ли­вої хви­лі, чи зад­ля то­го, що ма­ти ска­за­ла йо­му то­ту вість так якось хо­лод­но, зло­ві­що, не­ра­до,- до­сить, що Гот­ліб не по­чу­вав та­кої ра­дос­ті, як би йо­му ба­жа­ло­ся. Він ішов мовч­ки з ма­тір’ю аж ід до­мо­ві. Тут во­ни ро­зій­шли­ся: Риф­ка до сво­го по­кою, а Гот­ліб до го­те­лю, де про­меш­ку­вав, по­ки­нув­ши нуж­ден­ну ха­ти­ну вуг­ля­ра.

Дома Риф­ка вже не зас­та­ла Гер­ма­на. Та­ка са­ма вість і о тім са­мім ча­сі, як і до Ле­она, прий­шла й до нього, і він, схо­пив­ши­ся, сей­час ка­зав зап­ря­га­ти і враз із Морт­ком, що при­ніс йо­му сум­ну вість про ро­біт­ницьку змо­ву, пог­нав до Бо­рис­ла­ва. По пе­ре­бу­тих зру­шен­нях Риф­ка як бу­ла вбра­на, так і ки­ну­ла­ся на фо­тель і по­то­ну­ла в своїй без­мис­ній ме­лан­хо­лії. Гот­ліб в го­те­лі хо­див по своїй світ­ли­ці взад і впе­ред, роз­ду­му­ючи о своїм щас­ті і си­лу­ючись бу­ти щас­ли­вим. Тільки бід­на Фан­ні, кот­ра з-за две­рей в бо­ко­вій сті­ні чу­ла всю роз­мо­ву Риф­ки і Ле­она, ки­нув­шись на свою соф­ку і нак­рив­ши ли­це хуст­кою, гір­ко-гір­ко пла­ка­ла.

 

 

 

Герман Гольдкре­мер пер­ший раз ни­ні не знав, на яку сту­пи­ти. Но­ва, не чу­ва­на до­сі в Бо­рис­ла­ві по­дія ро­біт­ни­ць­кої змо­ви зав­да­ла йо­му за­гад­ку. Приїхав­ши вчо­ра ве­чо­ром до Бо­рис­ла­ва, він дов­го вно­чі не міг зас­ну­ти, роз­ду­му­ючи над тим, що чув і ба­чив. Як же бо змі­нив­ся Бо­рис­лав від ча­су, як він пос­лід­ній раз виїхав з нього! Не­мов яка ча­ро­дій­ська си­ла пе­ре­вер­ну­ла все в нім до­го­ри ко­ре­нем. Що впе­ред бу­ва­ло жи­ди хо­дять гор­до куп­ка­ми по ву­ли­цях і зго­ри по­зи­ра­ють на ро­біт­ни­ків, те­пер жи­да на ву­ли­ці не по­ба­чиш, а за­то ку­пи ро­біт­ни­ків, мов рої шер­ше­нів, хо­дять ули­ця­ми, го­мо­нять, ре­го­чуться, гро­зять, то спі­ва­ють. Що впе­ред, ку­ди бу­ло глянь по ямах, усю­ди кор­би кру­тяться, сот­ні рук ру­ша­ються, ро­бо­та ки­пить,- те­пер ко­ло ям, по ко­ша­рах мерт­во, пус­то, кор­би бов­ва­ні­ють, мов бруд­ні кос­ті, з кот­рих об­па­ло ті­ло, а млин­ки за­зи­ра­ють своїми тем­ни­ми гир­ла­ми до ям, не­мов за­пи­ту­ючи, чи не жа­дає там хто сві­жо­го воз­ду­ха. За­то на то­ло­ці, по­ко­нець Бо­рис­ла­ва, там те­пер жит­тя, там рух! З Гер­ма­но­во­го вік­на вид­но дим, що ку­риться з ог­ни­ща під ве­ли­чез­ним кіт­лом, в кот­рім ро­біт­ни­ки ва­рять со­бі ка­шу. З Гер­ма­но­во­го вік­на чу­ти го­мін на­рад, чу­ти ок­ли­ки вар­ти, розс­тав­ле­ної по всіх до­ро­гах, по всіх стеж­ках, ве­ду­чих до Бо­рис­ла­ва.- Чорт би їх поб­рав! Що во­ни со­бі га­да­ють? - ду­ма­лось Гер­ма­но­ві, і він не­тер­пе­ли­во ждав восьмої го­ди­ни, о кот­рій ма­ли до нього пос­хо­ди­ти­ся на на­ра­ду по­зап­ро­шу­ва­ні влас­тив­ці ям.

- Ні, се так не мо­же бу­ти! - го­во­рив він сам до се­бе, хо­дя­чи по світ­ли­ці.- Ми му­си­мо пе­ре­лама­ти їх опір. Ме­ні кон­че пот­ріб­но ро­біт­ни­ків, ба­га­то ро­біт­ни­ків, ще сього тиж­ня. Я кон­че му­шу ще сього тиж­ня від­да­ти «Спіл­ці ви­зис­ку­ван­ня» ці­лих п’ятде­сят ти­сяч сот­на­рів вос­ку і взя­ти від неї гро­ші. Чорт би там з ни­ми дов­ше зво­лі­кав! І «Спіл­ка» ле­да день бевх­не, і ті прок­ля­ті роз­бій­ни­ки осьде го­то­ві якої по­га­ні на­ро­би­ти. Або я ду­рень ри­зи­ку­ва­ти! Ко­би ще дві ти­ся­чі сот­на­рів ви­до­бу­ти, за­раз від­даю тим па­нам від «Спіл­ки» на міс­ці,- а во­ни най со­бі роб­лять, що зна­ють, лиш ме­ні най гро­ші пла­тять. А доб­ра то річ бу­ла, що я по­ді­лив за­конт­рак­то­ва­ну ма­су вос­ку на дві ра­ти,- те­пер ще па­ру день, та й пер­ша ра­та бу­де го­то­ва. Чи тре­ба бу­де ще й дру­гу пос­та­ча­ти, се хі­ба бог свя­тий знає, але як тре­ба бу­де, то для ме­не ще тим ліп­ше.

От так мір­ку­вав со­бі Гер­ман, хо­дя­чи по світ­ли­ці, і все мір­ку­ван­ня йо­го ви­хо­ди­ло на той кі­нець, що все бу­ло би ду­же доб­ре, ко­би лиш ро­біт­ни­ки не бун­ту­ва­ли­ся, а ста­ли до ро­бо­ти,- все бу­ло би доб­ре!

- Але во­ни му­сять! То не мо­же бу­ти!..- го­во­рив він да­ль­ше.- Хоч би-м мав і пе­реп­ла­ти­ти, все-та­ки я тілько їм не пе­реп­ла­чу, кілько ме­ні зис­ку прий­де!

Аж втім, він при­га­дав со­бі, що вчо­ра піс­лав Морт­ка, що­би зби­рав по Дро­го­би­чі вся­ку го­ло­ту, всіх не­зай­ня­тих жи­дів і хрис­ти­ян, ро­біт­ни­ків і не­ро­бів, во­до­но­сів, сміт­тя­рів та гли­на­рів, що­би по­обі­цяв їм доб­ру пла­ту і про­ва­див усе те до Бо­рис­ла­ва. Гер­ман знав доб­ре, що ро­бо­ти з тої го­ло­ти не бу­де, він хо­тів тільки та­кою пе­рех­рес­ною шту­кою зла­ма­ти упір бо­рис­лавських ро­біт­ни­ків. «Се ж і най­ліп­ший лік на їх не­ду­гу,- ду­мав він, за­ти­ра­ючи ру­ки з ра­дос­ті.- Як по­ба­чать, що я мо­жу без них обій­ти­ся, що маю своїх ро­біт­ни­ків, то то­ді са­мі прий­дуть, ще й нап­ро­шу­ва­тись бу­дуть. Ану­-ко, по­ба­чи­мо, чия возьме!»

Дивний який­сь го­мін, що йшов від то­ло­ки і зма­гав­ся чим­раз дуж­че, при­тяг­нув Гер­ма­на до вік­на. Але дог­ля­ну­ти він не міг ні­чо­го, ок­рім ці­лої ку­пи за­ля­ка­них жи­дів, що спі­ши­ли ву­ли­цею до йо­го до­му.

- Се що там та­ко­го? - спи­тав їх Гер­ман че­рез вік­но.

- Бійка якась! Б’ються! - від­по­ві­ли хо­ром жи­ди.

- Хто з ким б’ється?

- Тутешні ро­біт­ни­ки б’ються, але не зна­ти з ким. Якась гро­ма­да на­дій­шла від Гу­бич, во­ни не хо­тять їх пус­ти­ти до Бо­рис­ла­ва, ну, і роз­по­ча­ла­ся бій­ка.

Гомін три­вав іще хви­лю, а від­так за­чав по­во­лі при­ти­ха­ти.

- Гурра! гур­ра! - роз­ляг­лось за тим у воз­ду­сі. Всі жи­ди, не вик­лю­ча­ючи й са­мо­го Гер­ма­на, чо­гось поб­лід­ли і зат­рем­ті­ли, але ніх­то не ка­зав і сло­ва. Ні­мо і три­вож­но слу­ха­ли да­лі.

- Гурра! гур­ра! - роз­да­ва­ли­ся да­лі ра­діс­ні кри­ки, але, ок­рім то­го «гур­ра», не мож­на бу­ло ні­чо­го більше ро­зіб­ра­ти.

- Прошу, па­но­ве, хо­діть до по­кою, по­ра­ди­мось,- ска­зав по дов­гій мов­чан­ці Гер­ман.

Ледве ввій­шли жи­ди, лед­ве усів­ся го­мін при­ві­тан­ня, аж тут ство­ри­ли­ся две­рі і впав блі­дий і за­ля­ка­ний Ле­он Гам­мерш­ляг. Оде­жа на нім бу­ла за­по­ро­ше­на, а де­ку­ди й по­шар­па­на, він ди­хав тяж­ко і, вле­тів­ши до по­кою, ки­нув­ся на кріс­ло, і дов­гий час са­пав, ні­чо­го не ка­жу­чи. Жи­ди обс­ту­пи­ли йо­го і гля­ді­ли на нього з ви­ра­зом та­кої три­во­ги, не­мов се був ві­щун їх не­хиб­ної по­ги­бе­лі.

- Що ста­ло­ся, гос­по­ди бо­же, що ста­ло­ся? - до­пи­ту­ва­ли во­ни, але Ле­он неш­вид­ко спро­міг­ся на сло­во.

- Gott soll sіe stra­fen! 11 - крик­нув він вкін­ці, зри­ва­ючи­ся з кріс­ла.- Во­ни нас усіх ви­рі­за­ти хо­тять, от що! Роз­бій­ни­ки змо­ви­ли­ся на на­шу ду­шу!

1 ... 69 70 71 ... 86
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Борислав сміється, Франко І. Я.», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Борислав сміється, Франко І. Я."