Читати книгу - "Престиж"

Оскільки я довіряв науковим знанням Тесли, попервах я брав із собою паперові гроші, доки не збагнув, що виникають неминучі труднощі, пов’язані з дублюванням серійних номерів банкнот. Перед кожним виступом я досі кладу в кишеню кілька купюр високого номіналу, проте здебільшого надаю перевагу золоту. Жодного разу я не стикався з проблемами неточностей в роботі апаратури, про які попереджав Тесла,— мабуть тому, що переміщуюсь на малі відстані.

Сьогодні, після денного перепочинку, я знайшов три монети, що лежали в моїй кишені того страшного вівторка. Потримавши їх у долоні, я зрозумів, що вони важать менше за потрібне, що підтвердили конторські ваги: порівняно з аналогічними монетами, які не підлягали транспортуванню, вони справді були легшими.

Я підрахував, що ці монети — так само, як і я,— втратили близько сімнадцяти відсотків своєї маси. Зовні вони нічим не відрізняються від звичайних — той самий розмір, той самий дзвін при падінні на кам’яну підлогу. Так чи інакше, їх маса зменшилася.

29 травня 1903

За цей тиждень мені не стало краще. Я досі слабкий. Хоча загалом я почуваюсь добре — температура нормальна, тілесних пошкоджень немає, нічого не болить, нудота минула,— мене переповнює страшенна втома від будь-яких фізичних зусиль. Джулія не відмовляється від спроб вилікувати мене гарним харчуванням, але моя вага майже не збільшилася. Ми обоє робимо вигляд, ніби я одужую, заперечуючи очевидне: мені ніколи не вдасться повернути втрачену частину моєї сутності.

Попри вимушену кволість, мій мозок працює належним чином, що лише посилює розчарування і душевні муки.

Я взяв до уваги поради своїх близьких і вкрай неохоче скасував усі заплановані виступи. Аби відволіктися, я вмикаю апарат Тесли й пропускаю крізь нього невеличкі порції золота. Я не жадібна людина і не хотів би привертати зайву увагу надмірним збагаченням. Мені потрібна достатня сума на заможне життя моєї родини впродовж тривалого періоду — не більше й не менше. Наприкінці кожного сеансу я ретельно зважую транспортовані монети, але все залишається в нормі.

Завтра ми повертаємось до Колдлоу-Хаус.

18 липня 1903

У Дербіширі

Великий Дантон помер. Ілюзіоніст Руперт Енджер загинув унаслідок травм, отриманих під час невдалого виконання трюку в театрі «Павільйон» у місті Лоустофт. Він відійшов у вічність, залишивши вдову з трьома дітьми.

14-й граф Колдердейл живий, хоча й скаржиться на здоров’я. Зніяковіло він прочитав власний некролог у газеті «Таймз» — привілей, що надається одиницям. Звичайно, ім’я автора не вказано, проте я здогадався, що Борден не складав некролог. Моя кар’єра висвітлена в позитивному ключі, і в тексті немає натяків на зазд­рість чи приховану образу, що зазвичай відчуваються між рядків, коли прощальну промову доручають писати комусь із суперників небіжчика. Я відчув полегшення, виявивши, що Борден не має жодного стосунку до цієї публікації.

Справами Руперта Енджера наразі займається адвокатська контора. Він справді помер, і його тіло ­поклали в труну. Я розцінюю це як останній трюк Енджера — він віддав своє власне тіло на похорон. Джулія офіційно оголошена його удовою, а діти — сиротами. Усі вони були присутні на Хайґейтському цвинтарі, куди не допускалися сторонні особи. На прохання удови церемонія відбулася в родинному колі; представники преси й шанувальники ілюзіоніста не отримали запрошення.

Того ж дня я вирушив інкогніто до Дербіширу в супроводі Адама Вілсона та його родини. Він та Гертруда погодилися залишитися зі мною і стати моїми компаньйонами. Я маю можливість щедро нагородити їх.

Три дні по тому приїхала Джулія з дітьми. Якийсь час вона вважатиметься удовою Енджера, а згодом, коли люди забудуть про нас, поволі перетвориться, за своїм законним правом, на леді Колдердейл.

Здається, я давно звик помирати й воскресати, але цього разу мені не вдасться повторити свій трюк. Я ніколи не повернусь на сцену і буду змушений грати лише одну роль — ту, в якій мені відмовляв мій старший брат. Розмірковую над тим, як заповнити прийдешні дні.

Після глибокого потрясіння, пережитого у Лоустофті, я відновлюю рівновагу в моєму новому існуванні. Недуга відступила, стан здоров’я не погіршується. Мені бракує сил та енергії, але я не схожий на людину, що стоїть однією ногою в могилі. Тутешній лікар повторює те, що я вже чув у Лондоні: здорове харчування, фізична активність, душевний спокій — прості й ефективні ліки, що мають посприяти моєму одужанню.

Отже, я змінив спосіб життя, налаштувавшись на той, що уявляв у загальних рисах, коли повернувся з Колорадо. У будинку та в маєтку накопичилася безліч справ, адже землі цілком занепали через тривалу відсутність належного управління. На щастя, моя сім’я має необхідні кошти на розв’язання деяких нагальних проблем.

Я звелів Вілсону змонтувати апарат Тесли в підвалі, пояснивши, що час від часу репетируватиму «Блискучу мить», готуючись до майбутніх виступів. Насправді ж цей прилад, ясна річ, використовуватиметься з іншою метою.

19 вересня 1903

Зазначу одне — саме на сьогодні я нещодавно запланував смерть Руперта Енджера. День минув, як і всі по­передні,— тихо й мирно (якщо не брати до уваги переживань щодо стану мого здоров’я).

3 листопада 1903

Лікуюсь від пневмонії. Хвороба мало не вбила мене! З кінця вересня лежав у Шеффілдському королівському шпиталі й дивом вижив. Сьогодні — мій перший день вдома. Я можу сидіти достатньо довго, аби робити записи. Вересова пустка за вікном просто чудова.

30 листопада 1903

Одужую. Майже відновив фізичну форму, яку мав ­після переїзду з Лондону. Якщо точніше: з офіційної точки зору все добре, а насправді — справи кепські.

15 грудня 1903

Сьогодні вранці, о пів на одинадцяту, Адам Вілсон прийшов до мене в бібліотеку і повідомив, що внизу чекає відвідувач. То був Артур Кеніґ! Здивований, я витріщався на його візитівку, розмірковуючи, що привело його сюди.

— Передай, що я прийму його трохи згодом,— мовив я до Адама й попрямував до свого кабінету, щоб привести думки до ладу.

Чи пов’язаний його візит із моїм похороном? Фальсифікація власної смерті — справа серйозна; підозрюю, що такий вчинок розцінюється як протизаконний, хоча мені важко уявити, якої шкоди мій обман може завдати іншим людям. Той факт, що Кеніґ навідався сюди, означає, що він дізнався про інсценування похорону. Невже він спробує шантажувати мене? У будь-якому разі я не зовсім довіряю містеру Кеніґу і не розумію його мотивів.

Я змусив непроханого гостя чекати п’ятнадцять хвилин, після чого звелів Адаму запросити того нагору.

Судячи з виразу обличчя Кеніґа, він був налаштований рішуче. Щойно ми привіталися, я попросив його сісти в крісло навпроти мого письмового столу. Насамперед він запевнив мене, що цей візит не має стосунку до його роботи в газеті.

— Сьогодні я виступаю посередником, мілорде,— пояснив він.— Дію за дорученням третьої особи, яка, знаючи про моє захоплення сценічною магією, попросила мене звернутися до вашої дружини.

— Звернутися до Джулії? — щиро здивований, перепитав я.— З якого приводу?

Кеніґ явно почувався незручно.

— Ваша дружина, мілорде, є вдовою Руперта Енджера. Саме її статус дає підстави для перемовин, що їх мені доручили вести.