Читати книгу - "Сім'я у борг, Олександра Багірова"

- Чого? Олено, - простягає до мене руку.

В Стаса такий вигляд, ніби його сильно вдарили по голові. А мені доведеться зараз пройтися по найжахливіших спогадах, переплетених з… дивом…

- Але знаєш, навіть у пеклі, через непроглядну темряву проривається світло небес, і ти розумієш, що не все втрачено. Звісно, ​​це я зрозуміла не одразу.

Стас гладить мене по руці, хоче притягнути до себе… а в очах… жалість. Вона б'є мене, топче всі надії. Йому просто мене шкода. Невже я на щось сподівалася? Так… Даремно…

Відштовхую його руку. Відсідаю трохи далі. Йому зараз також нелегко. І ще одна важлива новина попереду…

- Вони реально тримали тебе у підвалі? Майже два роки? Це ж ... це ... - запинається. Справді, складно підібрати слова, щоб охарактеризувати всю бридкі вчинки нелюдів. – Я примушу їх корчитися в муках, - стискає руку в кулак.

- Уляну доля вже покарала. А… решта, сподіваюся, отримають, навіть не через помсту в першу чергу, а тому, що вони зло. Вони ніколи не зупиняться, якщо їх не зупинити.

- Це скільки сили волі треба, щоб там вижити... - схиляє голову набік і розглядає мене... знову з жалем і чимось схожим на подив.

- Ну, розум, як ми знаємо, я все ж таки втратила, - гірко посміхаюся. – Доля інколи виконує наші бажання, тільки спосіб страшенно дивний. Багато чого хотілося забути. З першого дня, як тільки прокинулася, я розуміла – зі мною все вирішено. Ще до того, як мені це озвучили, чітко усвідомила – смертний вирок для мене підписано. І весь цей час я жила в очікуванні, коли його виконають. Гадала, коли це станеться? Моїм персональним тюремником був Ваня. Я знала його з дитинства, а виявляється, не знала зовсім. Маска спала, і я побачила істоту, яка навіть віддалено не нагадує людину. Йому приносили задоволення сльози, він хотів, щоб я його благала. Але я мовчала. Одразу зрозуміла, що розжалити не вийде. Тоді він починав мене ображати, говорити, яка я правильна ідіотка і саме цим прирекла себе на смерть. Адже могла ввійти в долю. Ні, не могла. Навіть якби мені відкрито надали вибір. У моєму підвалі було старе ліжко із залізними пружинами, подертий матрац із запахом плісняви, один облізлий стілець і отвір у підлозі, що служив туалетом. Над стелею виднілося крихітне віконце, і я могла бачити шматочок неба. На нього я і дивилася постійно. По ньому визначала, скільки днів перебуваю під замком. Я робила насічки маленьким камінчиком у кутку. Навіщо… не знаю. Мені треба було чимось зайнятися. За словами Вані, з дня на день мене вб'ють. Йому подобалося приходити та перебирати способи, як він це зробить. Мучитель ніби радився зі мною. Я навчилася абстрагуватися та не слухати. Нісенітниці Вані просто шум ... надокучливий, дратівливий. І тоді я чомусь почала згадувати тебе… - зажмурююсь, закушую губу. Не хотіла я цих зізнань. Але без них не показати повну картину. - Згадувала все, що мені розповідала Уляна. Уявляла це так яскраво, ніби це відбувалося наяву, тільки зі мною. Це був мій спосіб відлітати у фантазії та абстрагуватися від дійсності. Через місяць вона з'явилась у мене у підвалі. З порога назвала дурепою. Сказала, що їй шкода, що так вийшло. Вона думала я розумніша. Вони з Ванею навіть говорили схожими фразами, чудовиська однієї породи… вони мислять однаково. Ще вона мене звинуватила у зраді. Мовляв, вона мені так довіряла, а я вирішила її здати тобі. Але вона все ж таки подарує мені шанс спокутувати свою провину…

- З ким я жив… – обхоплює голову руками.

- Стасе, я сама довгий час була впевнена, що вона кохає тебе. Вважала подругою... Деколи зло, ховається надто вміло. А я, в принципі, не підозрювала, що такі люди існують. Мій світ був надто сильно забарвлений рожевими фарбами. Але Уляна швидко змусила мене прозріти. Як зараз пам'ятаю їхню розмову з Ванею:

«- Її треба залишити. Все дедалі гірше, ніж ми розраховували. Якщо Стаса зараз прибити, це нічого не дасть. Там заповіт так хитро написано, що мене викинуть за двері одразу після похорону. Та й ... загалом мені дали відбій, - вона стискає губи, шипить. І мені здається, у цей момент отрута бризкає на всі боки.

- Радість моя, може нагору підемо перетрем. Не при цій же… - Ваня коситься в мій бік.

- Вона звідси вийде тільки ногами вперед, - сміється, а очі як отруйні леза. – Тож нехай послухає, що на неї чекає. Ми ж подруги, от і зробимо відстрочку. Житимеш, Оленко, — плескає мене по плечу. - Щоправда, не дуже довго, зате корисно для нас.

Я мовчу. Мені нема про що з ними говорити. Мої прохання їм тільки на радість. Благання, лише повеселять.

- То які наші подальші дії? І навіщо вона нам? - зневажливий плювок в мій бік. – Блін… Улька, я думав ще трохи, і ти станеш багатою вдовою…

- Я теж так думала, а мене приголомшили ... - схлипує, - Вони хочуть спадкоємця! Тобто щоб я! Я! Розумієш, Ваня?! Завагітніла?! - у неї це слово зривається з губ як найстрашніше прокляття. - Псувала собі фігуру, мучилася від токсикозу. Ходила жирна, як бочка!

– І що інших варіантів немає?

- Ваааань, - гидко завиває. – Мене в капкан загнали. Навіть розлучитися вже не варіант.

- От же ... - далі йде потік такої лайки, що вуха в'януть. - І що, будеш те саме?

- А навіщо нам... Оленка! – її обличчя відразу змінюється, з'являється диявольський вираз. Цієї миті я справді в ній бачу істоту з пекла. – У мене є чудовий план. Це така удача, що ми одразу її не прибили! Як відчувала, треба почекати! – плескає у долоні.

- Ти хочеш, щоби вона? - Ваня розкриває рота і витріщає очі. Зараз він схожий на її демона прислужника.

- Вона ідеально підходить!

- Думаєш, твій чоловік не просіче, що ти його за ніс водиш?

- Ой, що не будь придумаю. Вічна загроза викидня, різні клініки. Все що завгодно, Вань, - схлипує і обіймає його, - Тільки не вагітність. В нас ще є час все обдумати.