Читати книгу - "За п'ять хвилин до смерті , Анастасія Шишкіна"

– Це артефакт?

Відчувши потужну магічну енергію, я спробувала розібратися, що всередині, але отримала негайну відсіч. Вражає.

– Захисту забагато не буває. Цей кулон налаштований безпосередньо на мене. Якщо тобі потрібно буде зв'язатися зі мною або покликати на допомогу, просто подумай про це.

– Дякую, коханий, – короткий поцілунок, – подарунки чудові. Зізнавайся, кулон з аукціону?

– Так, як здогадалася?

– Чула, як один ельф обурювався, що якийсь гарх увів у нього з-під носа такий омріяний і цінний лот, – обіймаючи чоловіка за шию і вдихаючи його терпкий аромат, зізналася я.

– Мені він був потрібніший…

Попри те, що навіть удома він не вимикає режим «генерал» і «усімменеслухати», чим іноді сильно дратує, я впевнено можу сказати, що мені дістався найкращий чоловік у світі!
 

***

До будинку я під'їжджала з певним острахом. Чи справа, залишити двох складних підлітків майже на місяць самих.

– Це все твоя охорона? – вжахнулась, побачивши чотири невпізнані масивні автомобілі на левітуючій подушці біля свого будинку.

– Ні, – повільно промовив чоловік із нотками здивування в голосі. Звів брови.

Активувавши комунікатор, він кілька разів натиснув на екран, і на лобовому склі кара висвітилася іконка голови служби безпеки. Пішов виклик.

– Слухаю, містере Хьорст, – серйозно відповіли на іншому кінці.

– Рон, що це за кари біля дому леді Кларк? – не витрачаючи часу на привітання, запитав він.

– Окрім нашого, одне належить Стівенсону, ще два — з центрального бюро розслідувань. Триває слідство щодо справи сусідів леді Кларк. Містере Хьорст, від Чорного Скупника знову надійшло замовлення...

– Не зараз, Рон, я не один, – перебив його мій чоловік і вимкнув зв’язок. Чорний Скупник... Ну що ж, ангелом мій чоловік точно не був.

Піднімаючись сходами до дверей, я почала нервувати.

– Ти ж пам'ятаєш, що ми поки що не афішуємо наш статус? – поправила дизайнерські рукавички, які приховували шлюбні татуювання. 

Кинула роздратований погляд на чоловіка, що стояв позаду, і потягнулася до його закочених рукавів.

– Пам’ятаю, – зітхнув він і демонстративно закотив очі. Страждалець.

На всі мої "ігри з конспірацією" Раян дивився поблажливо, іноді навіть із веселощами. Він, звісно, поважав мій вибір і тримав своє слово, але так старанно, що я відчувала: "випадково" ця таємниця довго не протримається. Не розумію його бажання якомога швидше оголосити всьому світу, що я належу йому. Ми обоє це знаємо, то навіщо нам думка оточуючих?

Подивившись на нього суворо і спіймавши зворушливу усмішку, я фиркнула і гордо штовхнула двері.

Будинок зустрів нас тишею. Я з тривогою озирнула передпокій. Меблі на місці, стіни цілі. Собака також. Стоп. У нас не було собаки! Проте прямо переді мною сиділо щеня з короткою шерстю, яка відсвічувала червоним. Вуха стирчали, а хвіст здавався живим, ніби окремою істотою.

Я обернулася й подивилася на чоловіка. Він бачить те саме?

– Демонічний пес, – спокійно констатував він. – Порода з родини пошукових.

Мене це заспокоїло. Та чорта лисого! Звідки воно тут взялося?!

– Що за… – тільки це й крутилося в голові.

– Та перестань, не хвилюйся так. Дресирування й догляд за твариною добре впливають на психіку підлітка.

Подивилася на чоловіка, але промовчала. Спочатку вирішила оглянути перший поверх. На легкий безлад не звертала уваги – тут було дещо цікавіше. Наприклад, розкладені карти, креслення й таблиці з якимись схемами в вітальні. Піднявши один з аркушів, я швидко пробіглася очима по списку незнайомих імен. Деякі з них були викреслені, інші виділені кольоровими маркерами. Усе було написано красивим, каліграфічним почерком. Очевидно, це писала не Астар — радше жіноча рука.

— Що вони тут робили? — здивовано запитав Раян позаду мене. Обернувшись, я побачила в його руках стопку паперів. Він переглядав їх, усе більше нахмурюючись.

– Зараз і дізнаємось. Ходімо до підвалу – діти там.

Я точно це знала, адже перед від'їздом залишила Астару свій кулон. Туди багато чого ввійшло, але сподіваюся, воно йому ніколи не знадобиться.

Спускаючись сходами, ми почули схвильовані вигуки.

– Правою! Давай правою! – кричав мій син. – Янгу, та не зволікай! Правою!

– Замовкни, ти мені заважаєш!

Приклавши долоню до нових дверей (куплених, до речі, у виховних цілях на кишенькові гроші Астара) і отримавши допуск, я обережно прочинила їх. Підлітки були біля симуляторів. Судячи з сюжету на екрані, вони брали участь у поліцейському рейді з захоплення злочинної банди. Астар вже давно пройшов цей рівень і тепер, спершися на поруччя, дошкуляв своєму другові порадами.

Кивнула чоловікові на сусідню лавку. Не будемо їм заважати. Запустивши руку вниз, дістала пляшку запечатаної води. Зробивши ковток, запропонувала своєму сусідові. Той не відмовився.

– Гарх! Янгу, ти знову програв! Ти вже чотирнадцятий раз це проходиш! Зменшмо складність?

– Ні! Я сказав її пройду, от побачиш! Ти бачив, цього разу майже вдалося! Якби не той снайпер… – сердито вигукнув Ян, ударивши по панелі симулятора. Його пшеничного кольору волосся розлетілося, відкривши маленькі бордові ріжки. Красивий хлопець. У ньому з першого погляду відчувалася шляхетність породи.

– Справа не в снайпері, а в навичках. Тобі бракує вміння. Спершу пройди "Пустелю" й "Наркопритон", попрацюй над точністю стрільби, – рівним голосом зауважив Раян, закручуючи кришку на пляшці.

Хлопці різко обернулися.

– Меггі! Та не лякай так! Не можна ж підкрадатися непомітно! – вигукнув мій син, виходячи з бойової стійки й ховаючи ніж. Чоловіка він демонстративно ігнорував. – Ви давно тут?

– Ні, щойно приїхали. Що у вас тут відбувається? Нічого не хочете розповісти?

Схрестивши руки на грудях, я сперлася на стіну. Підлітки мовчали. Раптом у когось із них забурчав живіт.