Читати книгу - "Сказанка про Крижаного Звіра, Julia Shperova"

У палаці було темно, брудно, а від наших кроків, повільних і обережних, все одно ходила луна. Ми швидко пересвідчилися що окрім нас там нікого не було, принаймні, у цій частині будинку. 

В одній з великих і майже пустих зал, до яких ми завітали, я визирнув з вікна. Замок стояв на пагорбі, і було добре видно всю дорогу до міста: у Другеці палали вечірні вогні. 

- Не схоже на те, щоб нас хтось шукав.

- Хай би так і було, - відізвався брат.

- Це місце виглядає так, ніби його покинуто хтозна коли, - видав я, вдосталь надивившись на занедбані кімнати, комори і зали.

- На це я і сподівався. У Другецького замку не найліпша репутація. Якщо пощастить, це зіграє на нашу користь. Триматиме всіх кого не треба подалі звідси.

Сподіватимемося, подумалося мені.

Місцина була не просто покинута. Палац стояв мертвий, затягнутий пилюкою і брудом. Стіни вкрилися пліснявою таким товстим шаром, що вона вже скидалася на частину орнаменту; підлога ж, де-не-де встелена кількома шарами сіна і бруду, тхнула так, що доводилося затримувати подих. У деяких кімнатах було очевидно що тут хтось ночував до нас. Уривки різномасних старих ковдр валялися тут і там, громадні підсвічники стояли прямо на полу, було вибито вікна. 

Родосвіт знайшов для нас відносно чисту кімнату, майже без протягів і без жахливого смороду. Ми вмостилися прямо на кам’яній підлозі; цілих меблів у цій частині замку не залишилося, а блукати темними коридорами далі у пошуку кращого притулку не надто кортіло. 

- Вогню, на жаль, не запалимо, бо замок також добре видно з міста. Та сподіваюся, хоча б спокійно переночуємо. 

- Так, брате.

Родосвіт притяг трохи свічок з інших кімнат і влаштував їх глибоко у каміні - щоб зовні не було видно навіть відблиску вогню. Над каміном висів портрет - граційна дама з обличчям, від якого скисло б молоко. За нею стояв височенний чоловік, а перед нею - світоловолоса дитина років десяти, з блискучими чорними очима.

- Яка ж страшна дівка в них народилася.

- Це хлопець.

- Йой, справді? Ти що, знаєш його?

- Щось на кшталт. 

Після швидкоруч змайстрованої вечері брат зайнявся своєю зброєю, а мені залишилося тільки спостерігати за ним. Я лежав закутаний у ворожбицьку ковдру, занадто стривожений щоб спати, і занадто втомлений щоб зайнятися чимось корисним. Бездумно простягнув руку до арбалетних бовтів, і крутив один такий у руках, поки не почув братове: 

- Обережно. Срібних в мене залишилося всього два, а вовкулак у Великому лісі хоч греблю гати. 

Я кивнув йому, пригадавши свою пригоду з дівою, і трохи зашарівся. Він не сказав цього, проте я відчув як слова ти ж бо загубив один мій срібний бовт, застрягли в Родосвітовій горлянці. Трохи згодом, я спитав:

- А ти коли небудь бачив вовкулака?

- Так.

- І що?

- Вижив, як бачиш. 

- А який він?

- Такий що забрав в мене мій перший срібний бовт і сховав свій трусливий зад у лісі.

Паскудно, подумав я.

- А їх можна зробити ще?

- Бовти? Звичайно. Якщо в тебе є достатньо срібла і ворожбицька кузня під рукою разом із майстром, що не дасть тобі запаскудити шмат металу.

От наче не міг він просто сказати “ні”.

- Що шукаєш? - спитав я, щойно брат закопирсався у торбах. Він витяг на світ папірець, що вже трохи не розпадався у руках і мовив:

- Каніш мав рацію. Ця грамотка тепер більше загрожує нам, аніж допомогає. 

- Що робитимемо?

- Сховаємо. Десь, - проте, всупереч своїх слів, він не спрятав його ніде, хоча й озирався довколо наче у пошуку гідного місця для схованки. Натомість, засунув грамоту назад до торби.

Розмова зайшла у глухий кут. Мені вже не так хотілося спати, як змусити брата хоча б на мить забути, що він застряг у цьому смердючому місці через мене.

- А хто тут жив? Хто ті люди на портреті?

На подив, брат відповів майже одразу:

- Маріан Бельгевон, барон Другетт, з дружиною і сином.

- А що з ними трапилося?

- Те, що трапляється з тими, хто задирає власного носа перед місцевим бургомістром.

- Вони що, загинули? Їх вбили?

Брат знизав плечима:

- Кажуть, що так.