Читати книгу - "Сірі бджоли"

— Може, випити хочете? — спитала хазяйка, повернувшись до кімнати з тарілкою бутербродів.

— А ви хіба п’єте? — сумніваючись спитав Сергійович.

— Ні, але в домі є.

Він кивнув. Айсилу поставила на стіл чарку, у руках у неї з’явилася почата пляшка горілки. Наповнила чарку і пляшку винесла.

Сергійович простягнув руку до бутербродів. Він уже так звик до домашніх коржиків, які то тут їв, то на пасіці, коли Бекир йому з дому гостинці їстівні привозив. А тут раптом білий хліб, сир?

— Сили нема, — помітила, як гість бутерброд роздивляється, видихнула Айсилу. — Ніякої сили нема... Залишилися ми з Айше удвох...

— Ну, може і Бекира зможете викупити? — припустив Сергійович. — Якщо сусідського хлопця змогли!..

Вона знизала плечима.

— Я про інше хотіла попросити, — подивилася в очі гостеві більш зосереджено. — Мені б Айше звідси відправити.

— Куди?

— До вас. У вас краще.

— До нас? — злякався Сергійович і подивився на Айсилу, як на божевільну. — У нас стріляють, електрики немає!

Він занервував, відчув, як рука з бутербродом затремтіла, і бутерброд затремтів. Він відкусив, лівою рукою чарку взяв, підніс швидко до рота, щоб не розхлюпати, одним ковтком випив. Пожував бутерброд і видався йому смак білої булки дивним.

— Це з пекарні, що на кладовищі? — спитав.

— Іншої у нас нема, — відповіла Айсилу. — Завтра я коржиків напечу. Завтра дощ обіцяли...

— Можна мені ще чарочку? — попросив пасічник.

Вона піднялася, принесла пляшку, наповнила його чарку і знову пляшку винесла. До кухні.

«І сміх, і гріх з вами, мусульманами», — подумав Сергійович, проводячи її поглядом до кухонних дверей... похитав головою і, коли вона вже з пустими руками до столу сідала, знову одним махом чарку випив.

— Я не про Донбас, — спокійно, якимось вчительським тоном, ніби з молодшим говорила, промовила хазяйка. — Я хочу Айше в Україну відправити. Щоб вчилася... Але не знаю куди, я ж як сюди з Узбекистану повернулася дівчинкою, так більше з Криму і не виїздила, боялася... А де в Україні добре?

Сергійович задумався.

— Я також не особливо-то їздив. У Горлівці гарно було, у Донецьку також... було. А зараз? У Вінниці гарно! Це точно!

— У Вінниці? — перепитала вона. — А там університет є?

— Звичайно, місто ж велике! У мене там дружина колишня. І донька...

— То може у Вінницю її відправити? — скоріше сама в себе спитала Айсилу, ніж у гостя.

— Чого б ні? — погодився він.

— Ми їй грошей зберемо, — проговорила Айсилу. — До кордону її довезуть, а ось там, на українській стороні...

Вона подивилася питально в очі Сергійовичу.

— Мені ж скоро вертатися, — сказав пасічник. — Вони, здається, вже дні рахують, чекають не дочекаються, коли я поїду... Я б її до кордону довіз!

— Так може ви її там, на українській стороні, і на автобус до Вінниці посадите?

— Може, — відповів Сергійович невпевнено. Але, спіймавши на собі питальний погляд господині, кивнув і більш ствердно промовив: — Обов’язково посаджу!

60

Вранці спустився Сергійович до Албата на своїй машині з причепом. Попросив у Айсилу медогонку, сказав, що готовий і свій, і їхній мед вигнати.

— Як же ви один? Я поможу! — рішуче заявила вона.

Пасічник сперечатися не став.

Разом з татаркою опустили на причеп дерев’яний щит, до якого медогонка кріпилася, щоб на землі баланс тримати. Зверху — медогонку. Закріпили ременями. Винесла Айсилу із сараю пластикові баняки і з десяток вставлених одне в одне п’ятилітрових відерець. Окремо пакет з кришками від них до машини поклала.

Коли в машину сідали, з двору Айше вибігла. У руках торбина з чимось округлим, схожим на каструлю. Передала торбину матері. Від’їхали від дому. Сергійович озирався, на причеп поглядав. І щоразу, коли озирався, відчував приємний теплий запах.

— Що це таке запашне?

— Айше самси напекла. Перекусимо на пасіці.

Теплий вітер обвівав обличчя. Продував салон «четвірки» наскрізь, відгонив аромат теплої самси надвір. Машина тряслася ґрунтовою дорогою, піднімаючись уздовж виноградників.

— Не треба було вам! Я б і сам вигнав, — сказав Сергійович.

— Удвох швидше буде, — сказала тихо Айсилу.

По тому, як вправно Айсилу ніжки медогонки до дерев’яного щита прикручувала, зрозумів Сергійович, що робить вона це не вперше. Видно, і чоловікові своєму, Ахтемові, допомагала! Крутили вони ручку центрифуги почергово. Почали з вуликів Ахтема, з найбільш далеких. Після тридцяти «викручених» рамок, стала центрифуга тяжкою. Підставила Айсилу пластиковий бідон. Майже до половини наповнився він, потім відставили його на час. Перекусити сіли, як два бідони накрутили.

Жував Сергійович пиріжки із соковитою рубленою бараниною. Жував, насолоджувався і думав: як же це вони так мовчки працюють, без балачок? От коли з Бекиром вони мед гнали, багато про що погомоніти встигли. Воно, звичайно, таке, водночас про все і ні про що. Але не мовчав ні Сергійович, ні Бекир. І час швидко згаяли, і діло робилося. А от з Айсилу все мовчки якось, тільки «потримай» та «досить»! Проте гарно у них зараз у чотири руки працювати виходило, швидко і до ладу!

«Може і добре, що мовчимо? — подумав пасічник. — Що я їй розказати можу? Про Віталіну? Про Петра? Про Пашку? Ні, нічого того вона не втямить! І про Галину не варто розповідати! А я їх життя не осягну. Ось, для прикладу, чому вони покійників без труни ховають?»

Пригадав Сергійович похорон Ахтема. Тіло на ношах, загорнуте у зелене покривало із золотими арабськими написами. Ну хіба так годиться? І не знайшов відповіді. Якщо так роблять, значить годиться.

«Може, тому їх і не люблять ні у ФСБ, ні у поліції». — Це він відчув, і коли дізнатися про Ахтема до Сімферополя їздив, і коли намагався Бекира з поліційного відділку у Бахчисараї витягти. І сам слідчий казав йому: «Чого ви у чужі справи лізете?»

Медогонку тепер Айсилу крутила. Невтомно крутила, ніби щодня то робить. А сонце до гори схилилося, вечір віщуючи. Дійшла черга до вуликів Сергійовича. І здалося йому, що меду його бджоли менше принесли, ніж бджоли Ахтема. Засмутився він і ще сильніше ручку центрифуги крутив.

— Давайте, я покручу! — запропонувала Айсилу, як помітила, що Сергійович втомився і ручку