Читати книгу - "Звіяні вітром. Кн.1"

Він відкинув назад голову й невимушено засміявся — ба ні, зареготав, як злостиво подумала Скарлет, знов уся паленіючи.

— Чому ви не скажете того, що насправді думаєте? — поцікавився він трохи притишеним голосом, щоб його чутно було тільки їй серед загального гамору й побрязку збираних пожертв.— Чом ви не скажете, що я підлий поганець і зовсім не джентльмен, чому не накажете мені забратися геть, поки ви не гукнули когось із цих бравих хлопців у сірих уніформах, щоб викликав мене на герць?

На язиці в неї вже крутилася ущиплива відповідь, але, героїчним зусиллям узявши себе в руки, вона сказала:

— Ну що ви, капітане Батлер! Як ви можете! Наче всі ми не знаємо, якої слави зажили ви своєю хоробрістю, своєю... своєю...

— Ви розчаровуєте мене,— озвався він.

— Розчаровую?

— Атож... Під час нашої першої, такої знаменної зустрічі, я собі подумав: нарешті я спіткав дівчину не тільки гарну, а й мужню. Але тепер я бачу, що ви тільки гарна.

— Ви хочете сказати, що я боягузка? — Вона як стій наїжачилась.

— Саме так. Вам бракує мужності сказати те, що ви насправді думаєте. Коли я вперше побачив вас, то подумав: оце дівчина одна на мільйон. Вона не схожа на тих маленьких дурочок, які беруть на віру все, що їм мамки натуркали у вуха, і дотримуються цих настанов навіть собі на шкоду. І приховують свої почуття, й бажання, й маленькі трагедії під поволокою гарних слів. Я подумав: міс О’Гара — особа рідкісного характеру. Вона знає, чого хоче, і не боїться ані відверто сказати про це, ані... пошпурити вазу.

— Коли так, то я вам скажу все, що думаю,— кинула вона, вже не стримуючись.— Якби ви були хоч трохи виховані, то нізащо не підійшли б до мене й не завели розмови. Ви мали б розуміти, що я не хочу й бачити вас! Але ж ви не джентльмен. Ви просто мерзенне, брутальне створіння! Вам здається, що як ваші гидкі суденця прориваються крізь блокаду янкі, то ви маєте право приходити сюди й насміхатися з чоловіків, які засвідчили свою мужність у боях, і з жінок, які ладні пожертвувати все заради Справи Півдня...

— Годі вже, годі,— попросив він її, осміхаючись.— Почали ви дуже добре і сказали те, що думаєте, але не переводьте балачку на Справу Півдня. Я вже повні вуха маю цих слів, та, мабуть, і ви теж...

— Як у вас...— запально почала вона знову, але тут-таки й урвала мову, люта на себе, що мало не потрапила у підставлену їй пастку.

— Я стояв на порозі й придивлявся до вас ще до того, як ви мене помітили,— сказав він.— І придивлявся й до інших дівчат. В усіх них обличчя на один копил. А ось у вас — воно інакше. Все, про що ви думаєте, легко прочитати у вас на обличчі. Вам байдуже до того, що ви тут робите, і я ладен закластися, що ваші думки далекі й від Справи Півдня, і від шпиталю. З вашого обличчя ясно видно, що ви хочете танцювати й розважатись, от тільки не маєте такої змоги. І вас це казить. Хіба ж не правда, га?

— Наша розмова вичерпалась, капітане Батлер,— промовила якомога холодніш Скарлет, силкуючись говорити з сякою-такою гідністю.— Хоч ви й пишаєтесь тим, що так самовіддано долаєте блокаду, це ще не дає вам права ображати жінок.

— «Самовіддано»! Та ви смієтеся, чи що? Прошу, приділіть мені ще хвилинку вашого неоціненного часу, поки я для вас не канув у забуття. Я не хотів би, щоб така чарівна патріотка, як ви, мала хибне уявлення про мій внесок у справу Конфедерації.

— Я не хочу слухати ваших хвастощів.

— Прориватися крізь блокаду — це для мене комерція, на якій я роблю гроші. Щойно вона перестане давати мені прибуток, я її кину. То що ви на це скажете?

— Те, що ви ниций користолюбець, не кращий за янкі.

— Так і є,— осміхнувся він.— А гроші я роблю за допомогою цих самих янкі. Ось тільки місяць тому я заплив своїм судном у гавань Нью-Йорка і там завантажився.

— Як? — скрикнула Скарлет, не стримавши мимовільної зацікавленості.— І вони не обстріляли вашого судна?

— Яка свята наївність! Звісно, ні. Серед янкі досить ревних патріотів, які не від того, щоб заробити грошей, торгуючи з Конфедерацією. Я пришвартовуюсь у Нью-Йорку, закуповую крам у торговельних фірмах півні чан — ясна річ, без зайвого розголосу — і відпливаю собі. А коли стає трохи небезпечніше, то запливаю до Нассау[20], куди ті самі патріоти-янкі доставляють мені порох, снаряди й кринолінові сукні. Це набагато зручніше, аніж плисти до Англії. Часом, правда, важкувато пробитися до південських портів — до Чарлстона чи Вілмінгтона,— але ви навіть не уявляєте, яку пробивну силу мають маленькі золоті кружальця!

— О, я знала, що янкі продажні, але щоб...

— Та чи варто дуже розпалюватись через цих янкі, що чесно заробляють на хліб насущний, продаючи свою країну? Для вічності це не матиме ніякого значення. Війна як має скінчитися, так і скінчиться. Янкі певні, що однаково Конфедерація зазнає поразки, то ж чом би й не поживитися на ній?

— Зазнає поразки? Наша Конфедерація?

— Авжеж.

— Зробіть таку ласку й дайте мені спокій. Чи мені доведеться викликати мою коляску й від’їхати додому, щоб звільнитися від вашої присутності?

— Ну й запальна ж наша юна бунтарка! — з осміхом на устах прорік капітан Батлер, уклонився й неквапно відійшов, давши Скарлет можливість кипіти собі від безсилої люті й обурення. Якесь незрозуміле розчарування клекотіло у неї в грудях, як ото в дитини, ілюзії якої розвіялися димом. І як у нього стало нахабства критикувати тих, хто допомагає долати блокаду? Або ж казати, що Конфедерація зазнає поразки? Його треба б розстріляти за це, розстріляти як зрадника! Вона розглянулася по залі, де було повно знайомих облич — мужніх, самовідданих, упевнених в успіху — і раптом мурашки пробігли у неї поза шкірою. Зазнати поразки? Та ці люди повік такого не допустять! Сама думка про це неймовірна й зрадницька!

— Про що ви там двоє шепотілися? — поцікавилась Мелані, обернувшись до Скарлет, коли